тому, що я скоцюрбився, а на склепіння льоху відкинулася від свічок надмірно
видовжена його тінь, він видався мені велетом і страховищем, мовби сама смерть,
а не її жертва щойно ввійшла до льоху. До того ж він стояв на ногах, а ми,
безсилі, валялися на землі. І, нарешті, він похитувався, втупивши в мене
пронизливі голубі очі; здавалося, він збирався кинутися на мене.
Я дістався до цебра, однак, на свій великий подив, не став пірнати в нього, бо
вода видалася мені гарячою. Мав би дотямкувати, що навколишнє повітря почало
охолоджуватися, але я не замислився над цим ні на хвилину, тим більше не
здогадався поглянути на термометр над краном. Мені хотілося лише одного:
уникнути гарячих кахлів. Не без труднощів я виліз на дві бочки, що лежали
поряд. Я розпростерся на них. Дерево було прохолодним, але недовго, страхітливі
муки тривали, хоч вони й зменшилися. Я не так уже пітнів і не задихався, але
долоні, коліна, стегна, одне слово, всі частини тіла, що раніше торкалися
землі, боліли. Почув біля себе тихий стогін, якусь мить занепокоєно подумав про
своїх товаришів, але тут же із соромом збагнув, що то стогнав я сам. Пізніше я
зрозумів: ніщо не буває таким суб’єктивним, як біль.
Мої опіки були не такі вже й серйозні, бо я задрімав і, мабуть, спав довгенько:
прокинувшись, помітив, що великі свічки на бра згоріли й хтось трохи далі
засвітив інші. Тоді відчув усім тілом крижаний холод, особливо змерзла в мене
спина. Я тремтів. Пошукав очима свій одяг, але не побачив його, тоді я вирішив
злізти з бочок і піти подивитися на термометр. Пересуватися мені було дуже
важко. М’язи напружилися, майже задерев’яніли, ‘від кожного руху боліли долоні. Термометр показував плюс тридцять градусів,
однак дарма я намагався переконати себе, що це ще тепло й нема підстав так
тремтіти, але озноб не припинявся. Обернувшись, я побачив Пейссу, який,
зіпершись на бочку, одягався. Цікава річ, я бачив тільки його одного, хоч решта
п’ятеро теж були там. Мабуть, мої стомлені очі могли сприймати тільки один об’єкт.
- Одягаєшся? - спитав я безглуздо.
- Так, - відповів він тихо, але цілком природно, - одягаюся. Піду додому. Моя
Іветта, певне, хвилюється.
Я подивився на нього. Коли Пейссу заговорив про дружину, мені в очах зовсім
розвиднілося. Я дивився, як Пейссу одягався, й ось тут уперше справді зрозумів,
що сталося.
- Чому ти так дивишся на мене? - войовниче запитав Пейссу.
Я опустив голову. Не знаю чому, але я почував себе страшенно винним перед ним.
- Та нічого, друже Пейссу, нічого, - відказав я тихим голосом.
- Ти подивився на мене, - мовив Пейссу так само спокійно, але у нього так
тремтіли руки, що він ніяк не міг натягти штани.
Я не відповів.
- Ти подивився на мене, цього не можеш заперечити, - сказав він знову, кинувши
на мене лютий, сповнений ненависті погляд.
Я мовчав. Хотів щось сказати йому, але не знаходив потрібних слів. Озирнувся
довкола. Й ураз побачив усіх своїх приятелів.
Мертвотно-бліда Мену, в якої на колінах лежала голова Момо, сиділа й худими
пальцями ніжно гладила його брудне волосся. Мейссонье й Колен, закоцюблі,
суворі, сиділи пліч-о-пліч, поопускавши очі. Тома стояв, зіпершись на бочку, в
одній руці тримав увімкнутий транзистор Момо, а другою безперестану крутив
ручку, марно шукаючи, чи не озветься яка радіостанція. Він скидався на кам’яну статую.
Ніхто з них і не глянув на мене. Пригадую, тієї хвилини я страшенно зненавидів
їх, мене пойняла непогамовна лють, така сама, з якою Пейссу подивився на мене.
Ми довго мовчали, замкнувшись кожен у собі.
Я вирішив дати Пейссу спокій, хай діє на власний розсуд. Я роздратовано
подумав: “Що ж, баба з воза - кобилі легше”. Але враз засоромився цієї своєї
підлості й навіть розчулився: “Пейссу, мій друже Пейссу”.
Я похнюпив голову. Вкрай розгубився. Моє зворушення було надмірним, і воно
анітрохи не пасувало мені.
Я промовив трохи засоромлено, ніби відчував, що помиляюся:
- Можливо, зараз ще небезпечно виходити.
Тільки-но я вимовив цю фразу, вона видалася мені майже комічною. Але навіть і
вона розгнівала Пейссу, який, зціпивши зуби, люто, але так само тихо, як і я,
мовив:
- Небезпечно? Чому небезпечно? Що ти знаєш про небезпеку?
Тон цих слів видався мені ще фальшивішим. Здавалося, розігрувалася якась
комедія. Я розумів, яка саме, й мені захотілося плакати. Я опустив голову, а
коли підвів її знову, стрівся з очима Пейссу. Вони були несамовиті, але
водночас у них прозирало якесь благання. Вони просили мене не казати нічого,