залишити Пейссу якнайдовше в невіданні, наче мої слова могли навіки зробити
його дуже нещасливою людиною.
Тепер я переконався, що він усе зрозумів, як Колен і Мейссонье. Однак вони
намагалися забути про свої непоправні втрати, були мовчазні й нерухомі, а
Пейссу рвався вперед, заперечував усе й готовий був бігти наосліп до свого
дому, що перетворився на попіл.
Я починав подумки багато речень і майже зупинився на одному з них: “Розумієш,
Пейссу, коли зважити на температуру, яка була тут...” Та ні, я не міг цього
сказати. То було б надто виразно. Опустив голову й уперто сказав:
- Ти не можеш піти так просто.
- А що, ти мені станеш на заваді? - сказав Пейссу з викликом.
Він говорив тихо й водночас докладав чимало зусиль, щоб розправити широкі
плечі.
Я не відповів. Мені в ніздрі й у глибину горла вдарив якийсь солодкуватий
запах, що викликав у мене огиду. Коли двоє бра, на кожному з яких було по дві
свічки, погасли, хтось, певне Тома, засвітив наступне бра, причому так удало,
що та частина льоху, де біля крана стояв я, майже цілком опинилася в темряві.
Лише за якусь хвилину я здогадався, що той запах, який викликав у мене відразу,
ішов од Жерменового тіла, що лежало біля дверей.
Я помітив, що навіть забув про нього. Пейссу, очі якого, сповнені ненависті й
благання, втупилися в мої, також зиркнув у той бік, що й я, і, загледівши труп,
здавалося, на мить заціпенів. Потім він швидко відвів очі й засоромився, що
ніби раніше хотів заперечити те, що тільки-но побачив. Тепер серед нас лише він
був одягнений, але, хоч шлях до дверей був вільний і я не міг йому перешкодити
вийти, Пейссу навіть не ворухнувся.
Я повторив наполегливо, проте не настирно:
- Справді, Пейссу, ти не можеш піти так просто.
Однак я припустився помилки, заговоривши, бо моя фраза тільки підштовхнула
його, й він, не обертаючись до нас спиною, але й не задкуючи, ступив кілька
несмілих і незграбних кроків до дверей.
Цієї миті я одержав підтримку з того боку, звідки найменше сподівався. Мену
розплющила очі й сказала місцевою говіркою так просто, наче сиділа на кухні в
надбрамній башті, а не лежала в льоху гола й мертвотно-бліда:
- Емманюель має рацію, здорованю, ти не можеш так просто піти. Тобі треба щось
перекусити.
- Ні, ні, - заперечив Пейссу також місцевою говіркою. - Дякую. Мені не
хочеться. Дякую.
Проте, впіймавшись у пастку щирих селянських запрошень, він зупинився.
- І все-таки, - провадила Мену, - тобі не зашкодить щось перекусити. Й нам
також. Пане Ле-Культр, - заговорила вона літературною мовою, обернувшись до
Тома, - чи не могли б ви дати мені свого ножа?
- Кажу ж тобі, що мені не хочеться, - відповів Пейссу, якого ці слова дуже
зворушили. Він дивився на неї з дитячою вдячністю, наче вона була для нього
чимось дуже знайомим і заспокійливим.
- Та ні, ні, - сказала Мену з таким переконливим спокоєм, що він мусив
погодитися. - Гей, ти, - звернулася вона до сина, знявши його голову зі своїх
колін, - відсунься трохи, щоб я могла підвестися. - Момо вхопився за її коліна
й застогнав. - Та ну ж бо, дурню, перестань, - докинула вона місцевою говіркою,
добре-таки ляснувши долонею його по щоці.
Де в неї взялося стільки сили, не відаю, бо, коли підвелася, гола, мала й
кощава, я жахнувся від її немічного вигляду. Однак вона без будь-якої допомоги
розв’язала нейлонову мотузку, на якій висів над нашими головами один з окостів,
опустила й відв’язала його, а Момо, блідий і переляканий, тим часом дивився на неї й белькотів,
наче немовля. Коли Мену вернулася до нього й поклала окіст на бочку над синовою
головою, той перестав пхикати, лише заходився ссати її великий палець, ніби до
нього раптом знову повернулося дитинство.
Я дивився на Мену, коли вона, приклавши окіст до бочки й міцно тримаючи в руці
ножа, з великими труднощами нарізала невеличкі, але досить товсті шматочки
шинки. Можливо, думав я, це єдина жінка, яка вціліла, і я, завваживши її
дряхлість, відчув безмежний смуток.
Мену взяла в праву руку шматки шинки, наче гральні карги, й заходилася
роздавати їх, почавши з мене й скінчивши Момо. Той ухопив свій шматок з диким
зойком і цілісінький кинув у рот, запихаючи його пальцями. Зразу ж побагровів
і, либонь, таки вдавився б, коли б мати не розімкнула силоміць йому щелепи й не
засунула свою крихітну руку в самісіньку горлянку та не вийняла звідти шинку.
Потім вона порізала ножем заслинену шинку на дрібні шматочки й один за одним