кидала їх у рот Момо, щоразу гримаючи й ляскаючи його по обличчю, коли він
кусав її за пальці.
Я дивився на цю сцену байдуже, не посміхаючись і не відчуваючи огиди. Як тільки
одержав свою порцію, в мене потекла слина, і я, тримаючи шматок обома руками,
заходився рвати його зубами з не меншою пожадливістю, ніж Момо. Шинка була
надто солона, й, коли я їв цю сіль з м’ясом, в яке вона всмокталася, це викликало в мене нечувано приємне задоволення.
Я помітив, що мої приятелі, серед них і Пейссу, їли також жадібно, відійшовши
один від одного й майже з люттю озираючись довкола, мовби побоювалися, що хтось
відбере в них їхню шинку.
Я скінчив їсти раніше за інших і, шукаючи поглядом кошик з наповненими
пляшками, помітив, що він був порожній. Отже, не тільки я сам угамовував
спрагу; від цього почував себе щасливо, бо мені вже почало докоряти сумління,
що на такий тривалий час захопив собі цебер. “Узяв дві порожні пляшки,
попрямував до лійки-пістолета, наповнив їх і, роздавши знову склянки, по черзі
налив у них вина. Мої приятелі, які вже з’їли свою шинку, пили й мовчки дивилися запалими очима на окіст, що лежав на
бочці. Мену зрозуміла їхні погляди, але й не ворухнулася. Скінчивши пити, Мену
знову дбайливо загорнула окіст і підвісила на те ж місце в нас над головами так
високо, щоб не можна було дотягнутися до нього. Крім Пейссу, ми всі стояли ще
голі й мовчки, напівзігнувшись від утоми, з пожадливістю дивилися на м’ясо, що висіло в пітьмі під склепінням. Ми не дуже відрізнялися від родини
мавпоподібних, які жили неподалік Мальвіля на берегах Рюнів у мамонтовій печері
в ті часи, коли людина тільки-но вибивалася з первісного стану.
Мої коліна й долоні ще боліли, але до мене вже поверталися сила й свідомість. Я
раптом відчув сором, що стою голий. Мабуть, Мену відчула те саме, бо півголосом
засоромлено мовила:
- Ой, та що ж це я!
Вона заговорила літературною мовою, офіційним і чемним тоном. І одразу ж почала
одягатися, ми теж наслідували її приклад, а одягатись, Мену сказала місцевою
говіркою вголос і зовсім іншим тоном:
- Я не така вже, щоб зваблювати чоловіків.
Одягаючись, я дивився крадькома на Колена й Мейссоньє, а також на Пейссу.
Обличчя Мейссоньє витягнулося й змарніло, очі безперестану кліпали. З
Коленового обличчя ще не зникла кругла, але дивовижно штучна й застигла
посмішка, яка зовсім не відповідала тому смутку, що я прочитав у його очах. А
Пейссу, який, попоївши й випивши, вже більше не мав підстав лишатися тут,
навіть не подавав знаку, що збиравться йти; я всіляко намагався не дивитися на
нього, щоб не сполохати його. Його добродушні повні вуста тремтіли, широкі щоки
судорожно сіпалися, руки звисали вниз, ноги в колінах злегка підігнулися. Я
помітив, що Пейссу часто зиркав на Мену, ніби чекав, що вона звелить йому
робити далі.
Я наблизився до Тома. Бачив його досить невиразно, бо та частина льоху
опинилася в темряві.
- Як ти вважаєш, - сказав я тихо, - зараз небезпечно виходити?
- Якщо ти маєш на увазі температуру, то цілком безпечно. Вона впала.
- Є щось інше?
- Звичайно. Опади.
Я подивився на нього. Не подумав про опади. Я зрозумів також, що в Тома не було
ніякого сумніву щодо причини, яка викликала все це,
- Отже, - мовив я, - краще зачекати?
Тома знизав плечима. Обличчя в нього було невиразне, голос сумовитий.
- Опади можуть випадати й через місяць, і через два, й три...
- Ну то що ж нам робити?
- Якщо дозволиш, я піду візьму в твоїй шафі лічильник Гейгера. Тоді ми зможемо
пересвідчитися. Принаймні на цей момент.
- Але ж ти ризикуєш!
Обличчя в нього залишилося незворушним, наче кам’яне.
- Розумієш, - сказав він таким же безбарвним і холодним голосом, - шанси вижити
в нас дуже малі...Ні флори, ні фауни; без них довго не проживеш.
- Тихше, - сказав я, помітивши, що друзі, не наважуючись підійти, нашорошили
вуха.
Без єдиного слова я дістав з кишені ключа від своєї шафи й подав його Тома. Той
одразу ж повільно вдяг дощовик, шолом мотоцикліста, великі газонепроникні
окуляри й рукавиці. В цьому вбранні він мав досить страшний вигляд, бо дощовик
і шолом були чорні.
- Це може захистити? - спитав я тихо, доторкнувшись до нього рукою.
Очі Тома за скельцями лишалися похмурі, але його застиглим обличчям промайнула
якась м’яка тінь.
- Так усе-таки краще, ніж бути напівголим. Коли він пішов, до мене наблизився
Мейссоньє.
- Що він збирається робити? - спитав він тихо.
- Виміряти радіоактивність.
Мейссоньє глянув на мене запалими очима. Губи в нього тремтіли.