- Він думає, що це бомба?
- Так.
- А ти?
- Я також.
- Ох! - зітхнув Мейссоньє й замовк.
Я поглянув на Колена й Пейссу. Вони дивилися на нас, але не зважувалися
наблизитися. Їм і хотілося про щось дізнатися, але водночас вони боялися
довідатися про найгірше, тому стояли з розгубленими обличчями, наче
паралізовані.
Через десять хвилин повернувся Тома в навушниках і з лічильником Гейгера в
руці. Він сказав коротко:
- У дворі за другою огорожею радіації немає. Поки що.
Потім став на коліна біля Жермена й повів лічильником над його тілом.
- Також немає.
Я обернувся до приятелів і поважним тоном сказав:
- Зараз ми з Тома піднімемося на головну башту, щоб роздивитися, що сталося. Ви
не йдіть звідси нікуди. Ми повернемося за кілька хвилин.
Я чекав, що троє інших почнуть заперечувати, однак вони перебували в такому
стані, що готові були виконати будь-який наказ. Я був певен, що з льоху вони
нікуди не підуть.
Коли ми дісталися до невеличкого подвір’я між головною баштою, звідним мостом та будиночком епохи Відродження, Тома
подав мені знак зупинитися й почав водити лічильником над землею. Я дивився на
нього з пересохлим горлом, не віддаляючись ні на крок від входу до льоху.
Відразу ж на мене війнуло гарячим повітрям, набагато гарячішим, ніж те, що було
в льоху. Однак сам не відаю, чому я й не глянув на термометр, якого захопив із
собою.
Небо було свинцево-сіре, надворі все потопало в сутінках. Я подивився на
годинник: десять хвилин після дев’ятої. Розгубившись, нетямлячись, запитав себе напівсвідомо, чи то був вечір дня
“Д”, а чи вже настав ранок наступного дня. Запитання безглузде - я дійшов
такого висновку, коли примусив себе поміркувати, й з болем згадав: на великдень
о дев’ятій вечора вже було б зовсім темно. Отже, то був ранок дня “Д-2”: ми просиділи
в льоху цілу добу.
Вгорі я не бачив ні небесної блакиті, ні хмар, здавалося, ми опинилися під
одноманітним темно-сірим ковпаком. Слово “ковпак” цілком передає те враження
темряви, тягару й задухи, що його викликало в мене небо. Я підвів угору очі. На
перший погляд, замок не пошкоджено, лише на тій частині головної башти, яка
здіймалася над скелею, поруділо каміння.
Піт знову почав заливати мені обличчя, й нарешті я здогадався подивитися на
термометр. Він показував плюс п’ятдесят градусів. На віковій бруківці, над якою Тома водив лічильником, лежали
напівобвуглені птахи - сороки й голуби. То були постійні гості головної башти,
й я інколи нарікав на воркування голубів і скрекіт сорок. Більше не матиму на
що нарікати. Довкола зависла тиша, тільки здалеку, коли я прислухався,
безперервно долинали якийсь хрускіт і посвистування.
- Немає, - озвався Тома, повернувшись до мене, обличчя його заливав піт.
Я зрозумів його, але те, що він був небагатослівний, мене дратувало. Запала
мовчанка, й оскільки він не ворушився, вдавши, що уважно прислухається до
чогось, я нетерпляче запитав:
- Підемо далі?
Тома мовчки подивився на небо.
- Що ж, ходімо далі, - сказав я, ледь тамуючи роздратування.
Гадаю, його викликали в мене надмірна втома, страх і спека. Слухати людей,
розмовляти з ними й навіть дивитися на них - усе це було для мене обтяжливим. Я
додав:
- У мене є бінокль, зараз я візьму його.
У моїй кімнаті на третьому поверсі стояла неймовірна спека, але все залишалося
непошкодженим, тільки свинець, у який були вставлені маленькі шибки вікон,
подекуди розтопившись, позатікав на скло. Доки я розшукував бінокль у всіх
шухлядах комода, Тома зняв телефонну трубку, підніс її до вуха й кілька разів
клацнув важільцем. По щоках моїх струмував піт, я гнівно глянув на нього, ніби
докоряв йому за те, що своєю спробою зв’язатися зі світом він запалив у мені вогник надії.
- Мертво, - сказав Тома. Я сердито знизав плечима.
- Однак треба добре перевірити, - мовив він тоном, у якому, здавалося, бриніли
нотки досади.
- Ось він, - промовив я трохи ніяково.
Проте я був не здатний погамувати якусь злобливу й безпорадну неприязнь, що
тепер відчував до людей. Почепив на шию ремінець бінокля й почав підніматися
крученими сходами на останній поверх, Тома йшов слідом за мною. Багато разів
спотикаючись на вичовганих кам’яних східцях, я хапався рукою за поручень, - і долоня в мене знову запекла.
Бінокль теліпався на грудях. Він здавався неймовірно важким.
Коли ми вийшли крученими сходами головної башти під відкрите небо, то не
побачили нічого: навколо тераси квадратом стояв мур заввишки в два з половиною