метри. Кам’яні східці, вмуровані в стіну, вели на парапет з метр завширшки, що був без
поруччя. Саме в цьому парапеті, звідки відкривався широкий краєвид, дядько
вбачав небезпеку для мене, коли мені було дванадцять років.
Я зупинився, щоб перевести віддих. Неба не видно. Той самий свинцево-сірий
ковпак сягав аж до обрію. Повітря було розпечене, й у мене затремтіли коліна,
коли я з останніх сил долав східці; дихалося важко, і з чола на каміння капав
піт. Я не піднявся на парапет. Не певен був, чи втримаю рівновагу. Зупинився на
останній сходинці, а Тома - на передостанній.
Я огледівся довкола себе й сторопів. Мабуть, похитнувся, бо відчув, як рука
Тома лягла на моє плече й притиснула мене до муру.
Те, що мені насамперед упало в око, я міг побачити й без бінокля. Ферма “Сім
буків” уже догоряла. Не видно було більше нічого - ні даху, ні вікон, ні
дверей. Стояли лише почорнілі стіни, де-не-де впиралися в сіре небо оцупки
дерев, що стирчали з землі, паче палі. А повітря й не дихне. Чорний густий дим
прямовисно здіймався вгору з руїн, червоне полум’я суцільним ланцюжком бігло по землі, то зводячись угору, то опускаючись, ніби
набирало розгону.
Трохи віддалік, праворуч, мабуть, я розпізнав Мальжак. Дзвіниця зникла. Пошта
також. Раніше її легко можна було впізнати, бо її негарна двоповерхова будова
височіла на передньому плані над шляхом, що, огинаючи пагорб, стелився до
Ла-Рока. Здавалося, що все село приплескали важенним кулаком і зрівняли його з
землею. Не видно було більше жодного листка на деревах, жодного черепичного
даху. Все мало попелястий, чорний і сірий колір, лиш інколи то тут, то там
спалахувало полум’я й одразу ж гаснуло.
Я підніс до очей бінокль і тремтячими руками відрегулював його. Колен і
Мейссоньє мали будинки, перший - у селі, другий - на околиці, на схилі, що
збігав до Рюнів. Я не побачив і знаку від першого, але впізнав другий по
стрімкому даху з уцілілим гребенем. Від ферми Пейссу й гарних ялин, що
оточували її, зосталася на землі тільки купа попелу.
Я опустив бінокль і тихо сказав:
- Самі руїни.
Тома похилив голову, нічого не відповівши.
Я мав би сказати, що не залишилося жодної людини, бо було цілком очевидно, що,
за винятком нашої жменьки, всі люди навколо загинули, місцевість спустошена.
Краєвид, що відкривався з висоти головної башти, здавна був знайомий мені. Коли
дядько вперше дав мені свій бінокль, я пролежав півдня з друзями з “Гуртка” на
парапеті (досі відчуваю приємне тепло каміння, що зігрівало тоді мої голі
стегна), розпізнаючи всі ферми, які тулилися до пагорба.
На місці ферм “Фавлар”, “Кюссак”, “Галіна”, “Борі”, “Вольпіньєра” та інших,
назви яких я знав, але не завжди знав їхніх господарів, тепер бачив тільки
чорні руїни та дерева, що тліли.
У нашім краї не бракувало дерев. Улітку, коли дивитися на краєвид з висоти
головної башти, можна побачити безмежне темно-зелене море каштанових лісів, що
де-не-де перетиналося смугами сосен та дубів, а в долинах - ланцюжками тополь,
що, здіймаючись увись, прикрашали пейзаж, так само як і провансальські
кипариси, що самотньо височіли обіч ферм, бо це були екзотичні дерева й садили
їх тут задля краси.
А тепер більшість тополь, кипарисів, дубів і сосен зовсім зникла. Каштани, які
цілком укривали пагорби, залишаючи тільки окремі прогалини на вершинах, де
розкинулися луки й тулилися будинки, тепер були охоплені полум’ям, з якого визирали почорнілі палі, котрі догоряли з хрускотом і
посвистуванням, - саме це я й почув, коли вийшов з льоху. Водночас гілля,
опавши з дерев, горіло далі, причому так, що велетенське вогнище, яке охопило
схили пагорбів, створювало враження, мовби земля також горіла.
На шляху, що вів до Рюнів, трохи нижче зруйнованого й почорнілого замку Рузі, я
помітив неживого собаку. Побачив його дуже виразно, бо шлях пролягав близько й
скельця бінокля добре збільшували. Ви скажете, що таке неживий собака, коли
стільки людей загинуло! Це правда, але є певна різниця між тим, що ти знаєш, і
тим, що бачиш. Я знав, що в селах і на фермах навколо Мальвіля сотні істот
згоріли, наче віхтики соломи, але цей собака після птахів у дворі був єдиним
трупом, якого я побачив, і в його смерті була одна жахлива деталь, яка
приголомшила мене. Бідолашна тварина, мабуть, бігла з поля чи з-за огорожі, де
вона перебувала, й, коли опинилася на шляху, яким раніше не раз бігала, її лани
застрягли в розтопленому бітумі; потрапивши в таку пастку, вона спеклася на