місці. Я виразно бачив у бінокль чотири кінцівки, обліплені чорним, перемішаним
з рінню тістом, яке тієї миті, коли собака звалився на землю, щільно облягло
його лапи, утворивши навколо кожної невеличкі конуси, наче кайдани.
Не дивлячись на Тома, навіть не помічаючи його, ніби після того, що відбулося,
людські взаємини стали неможливі, я повторив півголосом: “Жахливо, жахливо,
жахливо”. То була маніакальна літанія, що її я не міг зупинити. Щось лещатами
стискало мені горло, тремтіли руки, очі заливав піт; я відчував лише страх, а
душа моя була спустошена. Повіяв вітерець. Я глибоко вдихнув повітря, й одразу
ж неприємний запах загнивання й горілого тіла огорнув мене з такою силою, що
здалося, ніби він тхнув від мене. Аж замлоїло мені в грудях. То був гострий,
затхлий і солодкуватий запах, який мовби вселився в мене, і я мусив нести його
в собі до кінця свого життя. Світ скидався на братську могилу, а мене разом з
товаришами, здавалося, залишили на цьому побоїщі для того, щоб ми поховали
мертвих і жили в цьому запахові.
Я міркував нерозумно й, певне, схаменувся, бо оглянувся й подав знак Тома, що
хочу зійти вниз. Як тільки опинився на кахлях головної башти, високий парапет,
що оточував нас, закрив від мене вогонь, і я, спустошений і немічний, присів
навпочіпки. Не знаю, скільки часу тривав цей жахливий стан, що нагадував уже
смерть. Це скидалося на психологічно коматозний стан, коли, зовсім не втрачаючи
свідомості, людина втрачає рефлекс і волю.
Я відчув дотик плеча Тома й, душе повільно повернувши голову в його бік,
побачив, що він утупився в мене очима. Мені важко було зосередитися, однак,
коли я цього домігся, збагнув, що хотіли сказати його очі.
Я подивився на губи Тома. Вони були безкровні й сухі, коли він заговорив, ледве
розтуливши їх й промовивши єдине слово:
- ...рішення...
В очах моїх мерехтіло, я знову, докладаючи всіх зусиль, дивився на нього, бо
відчував, що ось-ось знепритомнію. Промовив, насилу видобуваючи з горла слова,
й злякався надзвичайної кволості свого голосу:
- Яке... рішення?
Відповіді не було так довго, що я вже подумав, чи не втратив Тома свідомість.
Але з того, що він натиснув своїм плечем на моє, я зрозумів, що Тома збирався з
силою, щоб заговорити. Я почув, як він озвався:
- Піднятися...
Кажучи це, Тома зробив ледь помітний болісний жест розігнутим вказівним
пальцем, показавши на парапет. І докинув одним подихом:
- ...кинутися... І край.
Я подивився на нього. Потім одвів очі. Знову відчув своє безсилля. В голові
моїй роїлися безладні, невиразні думки. Однак із того рою виринула одна, більш
виразна. Коли б я, як Колен, Мейссоньє, Пейссу, мав дружину й дітей, які зараз
були б живі, то людський рід не був би приречений на вимирання, і я знав би, за
кого маю боротися. А тепер мусив повертатися до льоху й сказати друзям, що вони
втратили свої сім’ї, й разом з ними чекати вимирання людини.
- Ну? - озвався ледь чутний голос Тома. Я похитав головою.
- Ні.
- Чому? - беззвучно заплямкав губами Тома.
- Інші.
Я сказав це цілком виразно, й мені полегшало. В мене почався нестримний кашель,
і мені спало на думку, що я, мабуть, просто очманів од диму, якого наковтався.
Я рвучко підвівся.
- До льоху.
Спотикаючись, я пішов униз вузенькими крученими сходами, не чекаючи на Тома,
або точніше - покотився клубком. На щастя, колись, чекаючи туристів до
Мальвіля, приробив був залізний поручень, і тепер, коли хапався за нього, він
обпікав мені долоню. У дворі, що між головною баштою й будиночком, мене
наздогнав Тома й сказав: “Коні твої”. Я заперечливо похитав головою й наддав
ходи, стримуючи ридання. Сама вже тільки думка побачити їх сповнила мене жахом.
Я був певен, що всі вони загинули. Думав лише про одне: якомога швидше втекти
до підземелля.
Ввійшовши до льоху, я весь тремтів, настільки він видався холодним, і перше, що
я зробив, - це накинув собі на плечі пуловер, зв’язавши рукави на шиї. Колен саме цідив вино, Мейссоньє носив наповнені пляшки
до Мену, а та закорковувала їх. Я був певен, що цю ініціативу виявила Мену,
яка, мабуть, вирішила, що негоже не доводити до кінця розпочату справу, В
усякому разі, їхнє заняття справило на мене велике враження. Я ступив кілька
кроків уперед, схопив пляшку, напився, потім передав її Тома й опустився на
бочку, витерши рукавом пуловера піт, який, хоч я й весь тремтів, заливав мені
обличчя. Поволі мені почало прояснюватися в голові.