Трохи згодом я роздивився, що приятелі стояли нерухомо й мовчки, з виразом
смутку й навіть благання на обличчі дивилися на мене. Мабуть, вони знали вже,
що сталося, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не відважилися про щось мене
запитувати. Тільки Мену, здавалося, хотіла послухати мене, однак не промовила
жодного слова, лише втупилася очима в трьох чоловіків, розуміючи, що, власне,
для них означала моя мовчанка.
Я не можу сказати, скільки часу вона тривала. Зрештою, мені здалося, що
набагато краще заговорити, ніж мовчати, й, дивлячись на них, я промовив тихим
голосом:
- Ми не ходили далеко. Піднялися на головну башту. - Й, хоч у мене пересохло
горло, я провадив далі: - Так воно й є, як ви думали. Нічого не лишилося.
Вони чекали цього, проте, тільки-но я розтулив рота, мої слова мовби
приголомшили їх. Лише Пейссу зреагував на них, він, витріщивши очі,
похитуючись, ступив три кроки до мене й, ухопивши мене за рукави пуловера,
щосили заволав:
- Неправда!
Я не відповів. Забракло сміливості. Але, взявши Пейссу за руки, що вчепилися в
мій пуловер, спробував їх відірвати. Помітивши в мене на грудях бінокль, Пейссу
зі страхом уп’явся в нього очима. Я певен, що цієї миті він згадав про той далекий день, коли
ми сиділи на парапеті головної башти й дивилися на ферми. На його обличчі з’явився вираз відчаю, руки його відпустили пуловер, і, схиливши голову мені на
плече, він голосно заридав, наче дитина.
Тоді в льоху всі заметушилися, причому одночасно, хоч і не змовлялися, це
зворушило мене й, здається, викликало ще більше бажання жити. Я обняв дебелого
Пейссу (він на півтори голови вищий за мене), й одразу ж Колен та Мейссоньє
підбігли до нас, один поклав руку йому на плече, другий на потилицю й
заходилися заспокоювати його. Я заціпенів, побачивши, як вони, незважаючи на
те, що самі все втратили, намагалися втішити товариша. Водночас, сам не відаю
чому, мені пригадалося, як востаннє, коли нам було по дванадцять років, я з
Коленом так міцно тримав Пейссу, щоб Мейссоньє міг йому “заткнути пельку”. Але
цей спогад не погамував мого збудження, навпаки, ще підсилив його. Ми всі троє
обступили цього великого неотесаного ведмедя, говорили до нього, обмацували
його, плескали по плечах і тихим голосом соромили: “Та ну ж бо, здорованю,
перестань”. А він на це з вдячністю крізь сльози відповідав: “Дайте мені
спокій, я обійдуся без вас!”
Коли Пейссу почав потроху заспокоюватися, ми відійшли від нього.
- Треба було б усе ж таки навідатися туди, - мовив блідий, із запалими очима
Мейссоньє.
- Так, - голосно промовив Колен, - треба було б.
Але ніхто з них і не ворухнувся.
- Не знаю, чи вам вдасться дістатися туди, - озвався Тома. - Дерева ще горять.
А звідси аж до Мальжака обабіч шляху багато дерев. Не кажучи вже про
радіоактивність. Бо подвір’я замку все ж таки добре захищене. Ви ризикуєте.
- Ризикуємо? - мовив Пейссу, прибравши руки од обличчя. - А навіщо мені жити?
Запала мовчанка.
- А нам навіщо? - перепитав я, змірявши його поглядом.
Пейссу знизав плечима, розтулив рота, бажаючи щось сказати, але передумав.
Тоді заговорила Мену. Вона повела мову не так, як завжди, коли спершу бурмотіла
щось собі під носа, а вже потім зверталася до інших, або після короткого
розмірковування місцевою говіркою швидко вступала в розмову. Цього разу вона
виголосила цілу промову, причому літературною мовою, а це означало, що вона
надавала великого значення своїм словам, хоч і не випускала закорковувача з
рук.
- Хлопче мій, - сказала Мену, дивлячись на Пейссу, - не нам судити, житимемо ми
чи помремо. Якщо ми зараз живі, то це для того, щоб далі жити. Життя - як
праця. Набагато доцільніше доводити її до кінця, аніж залишати в планах, коли
нам стає важко.
Вона натиснула на важілець свого закорковувача, й корок безгучно ввійшов у
шийку пляшки. Пейссу зиркнув на неї, розтулив рота, але знову передумав і не
промовив ні слова. Я гадав, що Мену вже скінчила, проте вона поставила другу
пляшку під закорковувач і повела далі:
- Ти міркуєш так: “Мену не втратила нічого, її Момо залишився живий”. З одного
боку, це правильно. Але коли б я навіть утратила Момо, - вона випустила з рук
важілець закорковувача й перехрестилася, - то не сказала б того, що ти сказав.
Хлопче мій, ти живеш, бо так тобі судилося. Не слід нарікати на це. Адже смерть
- не подруга людини.
- Твоя правда, мамо, - сказав Колен.
Справді, коли зважити на її вік, вона могла б бути йому за матір, та досі ніхто