про це не думав.
- Ходімо, - промовив Мейссоньє, несміливо рушивши до дверей.
Я зупинив його й відвів убік.
- Намагайся з Коленом не залишати Пейссу самого, - шепнув я йому. - Розумієш
чому. Найліпше було б, коли б ви всі троє трималися разом.
- Про це я вже також подумав, - відповів Мейссоньє.
Тома з лічильником Гейгера в руці теж ступив кілька кроків уперед.
- Я йду з вами, - звернувся він до Мейссоньє тоді, коли Колен і Пейссу
наблизилися до нас.
Вони всі троє зупинилися й зміряли його поглядом.
- Тобі нема потреби йти, особливо, коли є певний ризик, - сказав Колен Тома,
забувши, що досі звертався до нього на “ви”.
- Я знадоблюся вам, - мовив Тома, показавши на лічильник.
По мовчанці Мейссоньє озвався хриплим голосом:
- Зараз ми винесемо Жерменове тіло й покладемо на вході першої огорожі, щоб
потім поховати його.
Я подякував йому. Тома з навушниками, які тримав напоготові, й з лічильником у
руці рушив першим. За ним ступали Мейссоньє та Пейссу, важко несучи Жермена.
Колен ішов останнім, як ніколи раніше, тепер він здавався надто маленьким і
тендітним.
Двері зачинилися, й я залишився нерухомо стояти перед ними, занепокоєний долею
друзів; я запитував себе, чи не піти й собі з ними.
- У мене нема більше наповнених пляшок, щоб їх закорковувати, - озвався
спокійний голос Мену за моєю спиною. - Можливо, ти б їх наповнив?
Я повернувся до свого табурета, сів на нього й заходився цідити вино. Був дуже
голодний, але не хотів подавати прикладу недисциплінованості, скористатися
становищем господаря і ласувати шинкою. Мену взяла харчі в свої руки й добре
зробила. Певне, вона буде справедливою.
- Агов, Момо! - гукнула вона, побачивши, що незабаром мені забракне порожніх
пляшок.
Момо підвівся й заходився складати пляшки в кошик, Мену, не підвищуючи голосу,
рішуче докинула:
- І не смій пити, коли нестимеш, бо якщо питимеш багато, це означатиме, що ти
кривдиш інших.
Я сподівався, що Момо лишиться глухим до цього застереження, але помилився. Він
усе зрозумів. А може, зрозумів тільки тон матері.
- Сьогодні вранці ти надто економила ту шинку, - мовив я трохи згодом. - У мене
мало радості від того, що вони пішли з порожніми животами. - А відтак, кивнувши
під склепіння, провадив далі: - Особливо, коли тут стільки цього добра.
- Нас семеро, - сказала Мену, також подивившись угору, - а коли все те, що там
висить, скінчиться, нам навряд чи доведеться ще колись їсти свинину. Або пити
вино. І чи взагалі поталанить колись зібрати якийсь урожай,
Я поглянув на неї. Мену мала сімдесят шість років. Вона передбачила цілком
виразно, що ми можемо померти з голоду, однак прагнення жити в неї було
непогамовне.
Раптом відчинилися двері до льоху, в них з’явилася голова Тома, й він заволав:
- Емманюелю! Твої тварини живі!
І зник. Я підвівся, роззявивши рота й запитуючи себе, чи добре розчув.
Підвелася й Мену, подивилася на мене й промовила місцевою говіркою, мовби
засумнівалася, що правильно зрозуміла літературну мову Тома:
- Він сказав, що тварини живі?
- Яду! (Я йду!), - вигукнув Момо й стрімголов кинувся до дверей.
- Почекай, почекай! Кажу, почекай на мене! - закричала Мену, швиденько
подріботівши слідом за ним, вона скидалася на невеличку стару мишу.
Я почув, як зацокали на сходах ковані черевики Момо. Й собі кинувся бігти,
випередивши Мену, я наздогнав Момо саме тоді, коли той минав звідний міст і
вбігав на подвір’я за першою огорожею. Ні Тома, ні решти друзів ніде не було. Очевидно, Тома,
повідомивши мене, що тварини живі, побіг за товаришами, які подалися до
Мальжака.
Неподалік од нас озвалося слабке іржання, мукання й рохкання. Усе це долинало з
печери, що її Біргітта назвала “Материнством”.
Я побіг щодуху, обігнав Момо й примчав туди, захекавшись, обливаючись потом,
серце несамовито калатало в моїх грудях. У відокремлених одне від одного
невеликих стійлах у глибині печери я побачив Любоньку - чотирнадцятилітню
улюблену кобилу Момо, яка ось-ось мала ожеребитися, Принцесу - одну з
голландських корів Мену, також тільну, й мою Бурку - ще молоду, щоб її
парувати, але вона опинилася там, бо захворіла на тик, і, нарешті, велетенську
льоху, що незабаром мала опороситися. Мену без мого дозволу назвала її
Аделаїдою.
Тварини дуже постраждали, але були живі - їх врятувала прохолода глибокої
печери. Я не зумів наблизитися до Любоньки, бо Момо вже кинувся їй на шию,
качаючись біля неї в кінському гною й стогнучи. Але коли я ввійшов до стійла