Бурки, голова якої лежала на соломі, вона підвела її й присунула писок до моїх
пальців, щоб понюхати їх. Мену, прибігши, не стала гримати на Момо, що він
забруднив одяг у гною, а заходилася заклопотано розглядати Принцесу. (“Ну, моя
старенька, ну, моя старенька”). Потім пішла до льохи, але не наближалася до
неї, бо та кусалася.
Я перевірив автонапувалки. Вода в них була тепла, але вони працювали,
- Ядупояч! (Я йду по ячмінь!), - сказав Момо, підіймаючись драбиною, що вела
туди, де я зберігав сіно.
- Ні, ні! - заперечила Мену. - Не треба ячменю! Ми дамо їм висівок з водою та
вином. Злазь звідти, йолопе, - гримнула вона на Момо, - в тебе штани у гною, ти
смердітимеш гірше, ніж Аделаїда!
Я залишив Бурку, і в мене вистачило мужності заглянути до інших стійл. По
запаху здогадався про все наперед і затулив носа хустинкою, інакше вчадів би
від того смороду. Всі тварини загинули, не згоріли, а задушилися від спеки.
Стійла, що тулилися до скелі й були захищені нею, не зайнялися. Однак великі
кам’яні плити, якими були вкриті стійла, мабуть, душе розпеклися, бо сволоки під
ними - старі, дубові й тверді, як метал, - зовні аж обвуглилися.
Мену повернулася з двома пляшками вина й, перемішавши його з водою та
висівками, приготувала густе пійло й розлила в тазики. Я ввійшов до стійла
Бурки, яка не вставала, й, зачерпнувши пригорщу цього пійла, підніс їй до
морди. Вона понюхала його, видихнула повітря й, з огидою відкопиливши губи,
стала неохоче, без будь-якого бажання пити. Коли скінчила, я набрав ще одну
пригорщу пійла й підніс їй знову. Вона пила потрошку й надто повільно. В цьому
була якась іронія, бо мене самого мучив голод, і я охоче покуштував би цих
висівок, які вона не хотіла їсти. Водночас нишком прислухався до лайок і
ласкавих слів, які неподалік од мене Момо кидав на адресу Любоньки, намагаючись
примусити її пити, а також до того, як Мену сумним голосом підбадьорювала
Принцесу. Потім Мену підсунула миску до льохи, й, судячи зі звуків, що долинали
звідти, тільки льоха з апетитом наминала свій делікатес.
- Усе гаразд, Мену? - спитав я, підвищивши голос.
- Не дуже, а в тебе?
- Теж не дуже. А в тебе, Момо?
- Вонадуна! (Вона дурна!), - гнівно промовив Момо.
- Шкода, що не можна їм пояснити, - провадила далі Мену. - Мова й здоровий
глузд - речі все ж таки корисні. Взяти хоча б Принцесу. Вона голодна, але
настільки ослабла, що навіть не відає про це.
Присівши й майже не рухаючись, я чекав, поки Бурка проковтне другу пригорщу
пійла. Водночас із подивом помітив, що я теж її картав і пестив. Усвідомив, що
завдяки цим тваринам ми зможемо вижити. У нас навіть є коні, без яких тепер,
коли скінчиться бензин і дизельне пальне, неможливо виорати поле.
Бурка раз у раз відмовлялася їсти. Знесилено клала морду на землю, й це нічого
доброго не віщувало. Я хапав її за пасмо шерсті між вухами, примушував підвести
голову й підносив до морди пійло. Вона й не торкалася його, лише сумними й
лагідними очима дивилася на мене, ніби хотіла сказати: “Та облиш. Навіщо ти
мучиш мене?” Мену не могла всидіти на місці, безперестанку бігала то сюди, то
туди, заходила до льохи, поверталася до Принцеси й без упину бурмотіла щось
сама до себе й до мене.
- Подивись-но на цю нечупару Аделаїду, вона вже висьорбала своє пійло, зараз
дам їй ще якоїсь їжі. Ці свині справжні хвойди. Тільки подумати, скільки я
втратила корів, коли вони телилися. А скільки клопоту з твоїми кіньми, коли
вони вхоплять жменю свіжої люцерни або тисового листя. Коні здихають, коли
обжираються, а корови, коли теляться. А спробуй доконати цю льоху! Тільки й
того, що в неї багато сосків. Вона тобі опоросить дванадцятеро поросят і нікому
клопоту не завдасть. Одного разу шістнадцятеро мені привела, шістнадцятеро!
Я дуже хвилювався за Бурку, але коли слухав, як спокійно, по-буденному, наче
нічого й не сталося, гомоніла Мену, мені легшало на душі. Момо домігся більшого
з Любонькою, ніж я, про це можна було судити з того, що він уже не лютував і не
погрожував, а пестив тварину й щось промовляв до неї. Мену просунула голову в
двері стійла.
- Все гаразд, Емманюелю?
- Ні, зовсім ні.
Вона подивилася на Бурку.
- Я зараз дам їй води з вином і цукром. Доглянь Принцесу.
Я перейшов до стійла Принцеси. Дядько таки прищепив мені свою неприязнь до
корів, однак ця повненька Принцеса з квадратною мордою розчулила мене. Вона,
по-материнському терпляча, лежала боком, виставивши своє велике черево й дійки,
які в мабутньому мали годувати нас. Я був дуже знесилений, ноги підкошувалися,
шлунок був геть порожній, аж під грудьми боліло, а коли побачив Принцесу, мені
захотілося молока. Я не забував, що вона ще не отелилася, але це мене не
спантеличило. Мені аж у голові наморочилося від голоду, і подумки я вже уявляв
собі, що, наче Рем або Ромул, яких вигодувала вовчиця, лежу під Принцесою й з
насолодою ссу її велику зморщену дійку, з якої в моє горло цвіркає струмок
теплої рідини.
Я був увесь у полоні мрій, коли повернулася з надбрамної башти Мену, принісши
кілограм цукру в коробці каштанового кольору. Ну, звісно, вона не скупилася для
тварин. Я підвівся й, зачарований, наблизився до неї. Втупився очима (аж слина
котилася в мене в роті) в білі, блискучі грудки цукру, що їх Мену брала худою
чорною рукою й кидала у відро з водою. Вона помітила мій погляд.
- Бідолашний Емманюелю, ти голодний!
- Навіть дуже.
- Не можу тобі нічого дати, поки не повернуться інші.
- Та я й не прохаю в тебе нічого, - відказав я удавано гордо, але Мену не
надала цьому значення, бо все-таки вділила мені три грудки цукру, від яких я не
відмовився. Стільки ж дала вона й Момо, який усі три грудки упхав собі в
широкий рот. А я старанно розламував кожну грудку навпіл, щоб якомога довше
смоктати їх. Мені впало в око, що Мену не взяла собі жодної грудочки.
- Ну, а ти, Мену?
- О, - мовила вона, - я маленька, мені не потрібно стільки, як вам.
Тепла, підсолоджена й змішана з вином вода сподобалася Бурці, вона жадібно
випила її й тепер змогла вже з’їсти й висівки. Я був дуже радий, коли дивився, як вона поїдала висівки,
пригорщу за пригорщею, що їх я їй підносив. Я подумав: раніше моя любов до
тварин, та й не лише моя, а всіх людей, навіть селян, була нещирою, бо ми
відводили їм роль рабів - годувати нас, возити, пра. цювати за нас. Я дивився
на Бурку, на чорну цятку її зіниці, що трохи злякано виблискувала, й думав: ми
недостатньо завдячуємо тваринам, недостатньо винагороджуємо їх.
Я підвівся. Подивився на годинника. Вже три години минуло, як ми тут.
Похитуючись, я вийшов зі стійла й згадав, що поклав собі поховати Жермена до
повернення друзів. Мену й Момо підійшли до мене.
- Гадаю, все буде гаразд, - сказала Мену.
Нізащо в світі вона б не сказала, що тварини врятовані. Боялася прогнівити бога
чи чорта - ту силу, яка чатувала тепер на слова людей, аби покарати їх за те,
що вони висловлювали надто велику надію.