щовечора проказувала “отче наш” і “Я вклоняюсь вам у нічнім одіянні біля ложа
свого”. - Цей спогад зворушив його. Голос у нього змінився, й він стояв якусь
мить, наче заворожений, перш ніж повести мову далі. - Гаразд, - нарешті
озвався, - якщо вона не мала нічого проти молитов, то я кажу тепер, коли
прощаюся з нею, що не залишу її без них. А дітей тим більше.
- Він має рацію, - озвався Колен.
Ніхто не знав, що думала Мену, бо вона не промовила й слова.
- Піду пошукаю молитовника, - сказав я.
Трохи пізніше я довідався, що під час моєї відсутності Пейссу попрохав
Мейссоньє змайструвати хрест, щоб поставити на могилі, й той погодився. Коли я
повернувся, Пейссу сказав мені:
- Ти дуже люб’язний, але якщо це для тебе занадто обтяжливо, то молитви може прочитати Колен
або я.
- Та ні, - заперечив я, - мені не важко це зробити, адже ти сказав, що це для
них.
Свою думку з приводу цього Мену висловила мені тоді, коли ми опинилися з нею
наодинці. “Коли б тит Емманюелю, відмовився, то я тобі нічого не сказала б, бо
релігія - питання трохи делікатне, однак не виправдала б тебе. Тим більше, що
ти добре прочитав молитви, краще, ніж священик, який бурмоче так швидко, що
ніхто нічогісінько не втямить, та й, здається, думає він зовсім про інше. Ти,
Емманюелю, читав з почуттям”.
Час було вже думати про те, де ми ночуватимемо. Я запропонував Тома лягти на
канапу в моїй кімнаті, Мейссоньє в кімнаті поряд з моєю, а для Колена та Пейссу
виділив кімнату на другому поверсі.
Я лежав у ліжку з розплющеними очима, виснажений, і ніяк не міг заснути.
Навколо була суцільна пітьма. Звичайна ніч - це якесь поєднання сірих барв.
Сьогоднішня ж мала чорнильний колір. Я не бачив у пітьмі нічогісінько, навіть
найневиразніших обрисів, навіть свою руку, яку тримав за три сантиметри від
очей. Поряд зі мною, біля вікна, безперестанку крутився в ліжку Тома. Я чув
тільки порипування ліжка, але самого Тома не бачив.
Хтось постукав у двері. Я підстрибнув і машинально вигукнув: “Прошу”. Двері,
порипуючи, відчинилися. Всі шуми здавалися в темряві якимись незвичними.
- Це я, - озвався Мейссоньє. Я обернувся на його голос.
- Заходь же. Ми не спимо.
- Я теж, - сказав Мейссоньє.
Він стояв нерухомо на порозі, не наважуючись увійти. Принаймні я уявляв собі
таке, бо зовсім не бачив його.
- Сідай. Крісло навпроти тебе.
Про його рухи я судив із звуків. Він причинив двері, ступив уперед і спіткнувся
об крісло. Певне, був босий, бо вилаявся. Потім я почув, як під ним зарипіли
старі пружини крісла.
Я гадав, що Мейссоньє зараз заговорить, але він мовчав. Колен і Пейссу були
вдвох у кімнаті на другому поверсі, ми з Тома - на третьому, а Мейссоньє
опинився сам у Біргіттиній кімнаті. Він не міг збороти одночасно темряву,
безсоння й самотність.
Цієї миті я згадав його Матільду і їхні вічні сварки. Почував себе трохи
винним, бо ніяк не міг згадати імена його двох хлоп’ят. Хотів би знати, як Мейссоньє ще вдавалося жити. Якщо не брати до уваги
Мальвіль та моє ремесло, то життя в мене було порожнє. А в нього! Який може
бути настрій у людини, коли все, що вона любила, опинилося в землі в маленькій
скриньці?
Я лежав голий в ліжку, й піт градом котився з мене. Ми наважилися відчинити
вікно. Стіни в кімнаті аж пашіли теплом, і ми спершу розчинили вікно на всю
ширину. Однак не змогли довго дихати гострим запахом згарищ. Надворі природа
догоряла в найбільшому за всі століття аутодафе. Більше не видно було полум’я. За хвилину я попрохав Тома зачинити вікно.
У цілковитій пітьмі кімнати чулося лише дихання трьох чоловіків, а там, по той
бік розігрітих стін, була мертва планета. Її спустошили в розпалі весни,
знищили ще не розквітлі бруньки, вбили щойно народжених у нірках землі
кроликів. Не зосталося жодної тварини. Жодного птаха. Жодної комахи. Земля
вигоріла. Будинки перетворилися на попіл. Де-не-де стирчали обчухрані почорнілі
стовбури, що колись були деревами. А посеред усього цього - жменька людей.
Може, їм поталанило вижити, наче якимсь піддослідним кроликам? Який сміх!
Посеред цієї пустки вціліло кілька пар легенів, що дихали повітрям. Сердець, що
перекачували кров. Людських мозків, що мислили. А про що вони мислили?
Я заговорив тільки через Мейссоньє. Не міг довго терпіти; щоб він, сидячи в
темряві перед моїм письмовим столом, сумував.
- Тома.
- Що?
- Як ти поясниш те, що немає радіації?
- Мабуть, то була літієва бомба, - сказав Тома. Він докинув тихим, але виразним