і байдужим голосом: - Це була чиста бомба.
Я почув, як Мейссоньє засовався у кріслі.
- Чиста! - вимовив він сумним голосом.
- Це означає, що радіоактивних опадів не буде, - озвався Тома.
- Я зрозумів, - відказав Мейссоньє.
Знову настала тиша. Тільки було чути дихання. Я обхопив руками голову. Якщо
бомба була чиста, то це означає, що той, хто кинув її, мав намір загарбати цю
територію. Він не загарбає її. Він загинув також: це підтверджує мовчання
радіостанцій. А щодо Франції, то навіть важко припустити, що вона встигла
вступити у війну. Нападник сплюндрував Францію, здійснюючи свою глобальну
стратегію, щоб закріпитися на її території. Або щоб завадити супротивникові
закріпитися тут. Звичайний пішак, заздалегідь принесений у жертву. Одне слово,
“деструкція”, як висловлюються військові.
- І вистачило тільки однієї бомби, Тома?
Я не додав: “Щоб сплюндрувати Францію”. Він зрозумів мене.
- Однієї великої бомби, яка вибухнула над Парижем на висоті сорока кілометрів,
- сказав Тома.
Вій замовк, вважаючи, що не варто вести мову далі. Голос у нього був чіткий і
байдужий, наче він диктував учням умову задачі. І мені здалося, мовби то моїм
учням, коли я вчителював. Та все ж ця задача була трохи сучаснішою, ніж та про
два крани. Знаючи, що вибухова хвиля не поширюється, бо повітря на великій
висоті розріджене, водночас знаючи, що тепло з тієї ж причини поширюється на
відстань, яка зростає пропорціонально до висоти вибуху, на якій висоті над
Парижем і якої потужності треба підірвати бомбу, щоб спалити Страсбург,
Дюнкерк, Брест, Біарріц, Пор-Вандр і Марсель? До речі, я міг би варіювати.
Застосувати два “х” замість одного: підрахувати одночасно необхідну потужність у мегатоннах і
висоту вибуху.
- Загинула не тільки Франція, - озвався раптом Тома. - Загинула вся Європа.
Весь світ. Інакше ми зловили б інші радіостанції.
Цієї миті я пригадав, як Тома в льоху, тримаючи в руках транзистор Момо,
безперестанку водив стрілкою по шкалі радіостанцій. Цього разу його
доскіпливість математика врятувала йому життя. Якби не оте незрозуміле мовчання
радіостанцій, Тома вийшов би надвір.
- А все-таки, - мовив я, - припусти, що виникне якась перепона між тепловим
променем і тобою. Гора або скеля, як біля Мальвіля.
- Еге ж, - сказав Тома, - подекуди.
Оте “подекуди” в розумінні Тома було якимсь звуженим поняттям. Але я його
зрозумів інакше. Він тільки підтвердив мої думки. Цілком імовірно, що у Франції
лишилися інші непошкоджені місцевості й де-не-де окремим групам людей пощастило
вціліти. Я виразно відчув, як мене поймала палка надія.
- Іду спати, - озвався Мейссоньє.
Лише якихось двадцять хвилин він побув тут і сказав тільки кілька слів. Прийшов
до нас, щоб розвіяти свою самотність, але самотність причаїлася в ньому.
Мейссоньє приніс її з собою до нашої кімнати й забере її знову.
- На добраніч, - сказав я.
- На добраніч, - сказав Тома.
Мейссоньє не відповів. Я почув, як рипнули двері й зачинилися. Десь за чверть
години я підвівся й постукав у двері Мейссоньє.
- Тома спить, - збрехав я. - Не заважатиму тобі?
- Ні, ні, - відказав він глухим голосом.
Я пішов навпомацки до плетеного з пруття письмового столика, що колись поставив
тут для Біргітти. Й заговорив, щоб порушити тишу:
- Темно, хоч в око стрель.
І Мейссоньє промовив таким самим млявим голосом:
- Я запитую себе, чи взагалі завтра розвидниться.
Я знайшов Біргіттине невеличке плетене крісло і, доторкнувшись до нього,
згадав, що востаннє сидів тут тоді, коли Біргітта стояла гола біля мене і я
пестив її. Не знаю, чи цей спомин уплинув на мене, але я не сів, залишився
стояти, зіпершись обома руками на спинку крісла.
- Ти, Мейссоньє, не нудьгуєш тут сам? Не хочеш, щоб я поселив тебе до Колена і
Пейссу?
- Ні, дякую, - відказав він такиїи самим тихим і сумним голосом. - Слухати, як
Пейссу без угаву говоритиме про свою родину. Дякую. Мені вистачить і свого
горя.
Я чекав, що він скаже ще щось, але він мовчав. Я знав уже: він і не скаже
більше нічого. Не промовить ні слова. Ні про Матільду, ні про своїх двох хлоп’ят. І ось тепер несподівано я згадав їхні імена: Франсіс і Жерар. Шести й
чотирьох років.
- Як собі хочеш, - сказав я.
- Дякую, ти, Емманюелю, досить-таки люб’язний, - його голос був спокійний.
- Що ж, тоді я йду собі, - сказав я.
- Я не проганяю тебе, - відповів він таким самим тоном. - Ти вдома.
- Ти також, - промовив я жваво. - Мальвіль належить тепер нам усім.
Однак Мейссоньє нічого на це не сказав.