- Гаразд, до завтра.
- Все ж таки, - озвався його приглушений голос, - у сорок років людина не така
вже й стара.
Я мовчав, але й він не сказав більше нічого.
- Не стара для чого? - спитав я перегодя.
- Ну, - мовив він, - якщо ми виживемо, в нас попереду - принаймні тридцять
років. І доведеться жити без нічого.
- Хочеш сказати, без дружини?
- Не тільки.
Він хотів сказати насправді “без дітей”, проте не міг вимовити цих слів.
- Прощавай, - мовив я, - йду до себе.
Я розшукав навпомацки його руку й потиснув її. Вія відповів ледь відчутним
потиском.
Все, що він відчував, передалося мені майже фізично, і то було таким жахливим,
що мені аж полегшало, коли я повернувся до своєї кімнати. Але тут, здається,
мене охопило ще гірше почуття - якоїсь неймовірної замкнутості й ніяковості.
- Йому погано? - спитав Тома півголосом, і в думці я подякував йому за те, що
він цікавився Мейссоньє.
- Можеш собі уявити.
- Еге ж, - відказав Тома й додав: - У XIV районі жили мої племінники.
І також, я знав про це, дві сестри й батьки. Усі вони жили в Парижі. Я
промовив:
- Мейссоньє мав двох хлоп’ят. Він їх дуже любив.
- А дружину?
- Менше. Вона влаштовувала йому сцени за його політику. Вважала, що через це
він втрачав клієнтів.
- А то справді було так?
- Так, справді. В Мальжаку сердешному Мейссоньє доводилося воювати на два
фронти. Проти мера й клерикальної кліки. А вдома - проти дружини.
- Розумію, - мовив Тома.
Однак сказав це якимсь трохи сухим і роздратованим голосом, наче не мав наміру
поспівчувати Мейссоньє. По суті, тільки я й Мену могли йому поспівчувати, бо ми
не втратили нікого з близьких. Своїх сестер я вважав чужими.
Поки Тома мовчав у пітьмі, я, користуючись тим, що ніяк не міг заснути,
намагався хоч трохи підбадьорити себе. Думав про Ла-Рок. Це невеличке
старовинне містечко, яке було за п’ятнадцять кілометрів од нас і яке тулилося до підніжжя пагорба, з півночі, як і
Мальвіль, захищала скеля. Сьогодні вранці, перебуваючи на головній башті, мені
не вдалося щось побачити по той бік скелі, бо Ла-Рок можна розгледіти з
Мальвіля тільки дуже ясного дня. Якщо зважити, скільки часу витратив Тома з
друзями, долаючи півторакілометрову відстань, що відділяла нас од Мальжака, то
ми ще довго не зможемо дістатися пішки до Ла-Рока, щоб у всьому переконатися.
- Метро або підземні автостоянки, - озвався раптом Тома.
В його голосі, як і в голосі Мейссоньє і, мабуть, моєму, бринів не біль, а
якийсь сумовитий подив. Думки оберталися в моїй голові надзвичайно повільно.
Мені не вдавалося навіть знайти логічний зв’язок між ними. Тільки згодом я збагнув, що хотів сказати Тома.
- Ти знаєш автостоянку на Єлісейських Полях? - повів далі Тома тихим, але
чітким голосом.
- Авжеж.
- Шанси нікчемні, - мовив Тома. - Цілком вірогідно, що люди, які перебували в
підземних автостоянках і метро, врятувалися. Поки що. Але потім?
- Що потім?
- Там і їм каюк. Бігатимуть від виходу до виходу, а в результаті виявиться, що
всі виходи завалені руїнами.
- Можливо, не всі, - сказав я.
І знову запала мовчанка, цього разу триваліша, вона тільки підсилила в мене
дивне враження, нібито темрява, в якій ми перебували, згущувалася. Потім я
зрозумів-таки, що Тома, зважуючи шанси на порятунок жменьки парижан, думав про
свою родину. Я повторив:
- Можливо, не всі.
- Припустімо, - мовив Тома. - Але це тільки відстрочує день їхньої загибелі. В
селі у вас автаркія. Ви маєте все: ковбасні вироби, зерно, багато консервів,
варення, мед, бочки олії і навіть сіль, якою солите сіно. А в Парижі?
- В Парижі є великі продуктові магазини.
- Зруйновані або спалені, - сказав Тома суворо, мовби вирішив не плекати вже
ніяких надій.
Я замовк. Так, він мав рацію. Зруйновані, спалені або пограбовані магазини.
Пограбовані ордами тих, що вижили, які воюють між собою. Й раптом цілком
виразно уявив собі страшну картину величезних міських руїн. Тонни зваленого на
купи бетону. Кілометри зруйнованих будинків. Справжній хаос, в якому нічого не
збагнеш, навіть не розшукаєш вулиці. Навкруги цілковита пустеля, тиша, запах
згарищ. А під розбитими будинками - мільйони трупів.
Я добре знав автостоянку на Єлісейських Полях. Попереднього літа залишав там
своє авто, коли возив на два дні Біргітту до Парижа. Власне, сама обстановка
вже страхітлива. Я уявив собі, як люди, що вижили, безнадійно бігають у темряві
підземель, щоразу наштовхуючись на засипані виходи.
Тепер, сам не знаю як, мабуть, виснажившись до краю, я заснув, і мені