приснилися жахливі кошмари: підземна автостоянка на Єлісейських Полях
переплуталася з метро, а метро - з мережею каналізації, а гурт людей, що
вижили, - з пацюками. Я також був одним із тих пацюків і, водночас ніби
роздвоївшись, з жахом дивився збоку на свою метушню.
Наступного ранку нас розбудив Момо, гамселячи кулаками в двері. На сніданок
Мену приготувала для нас невеличкий сюрприз. На довгий монастирський стіл у
будиночку накинула строкату, трохи вже полатану баскську скатертину (найстарішу
з дванадцяти скатертин, що їх тітка тримала складеними в шафі й що їх Мену дуже
дбайливо зберігала для мене, начебто я збирався жити два століття), на
скатертину поставила пляшку вина, склянки, на кожну тарілку поклала по шматочку
сала й шинки - це була ознака того, що Мену трохи розщедрилася відтоді, як
дізналася, що Аделаїда житиме й опороситься, - а біля тарілок - по великій
намащеній смальцем скибці хліба.
Коли зібралися всі, я сів, давши волю кожному вибирати собі місце. Тома сів
праворуч від мене, Пейссу - ліворуч. Навпроти вмостився Мейссоньє. Праворуч від
нього - Колен, ліворуч - Момо, а поряд з ним, на самому краєчку стола, - Мену.
Не знаю, чи звичка в людей виробляється з першого разу, але цей порядок не
змінювався в майбутньому, принаймні доти, доки нас було семеро в Мальвілі.
Я відчував якусь нереальність, коли їв цей сніданок, який мало відрізнявся від
того, що його кожного ранку Мену пропонувала листоноші Будно; їв його за
допомогою ножа й виделки, сидячи на стільці перед чистенькою скатертиною, й
зовсім ніщо не нагадувало в великій залі будиночка про подію, яку недавно ми
пережили, хіба що патьоки розтопленого свинцю на каламутних невеличких шибках
вікон і сірий прошарок пороху та попелу на сволоках під стелею. Але Мену вже
здогадалася підмести й помити кахляну підлогу, дбайливо начистити горіхові
меблі, мовби цією заповзятливістю до життя й відновленням щоденних буднів
прагнула зовсім стерти зі своєї пам’яті страшну подію.
Однак вона не змогла стерти той вираз, що був на обличчі в моїх приятелів. Усі
вони їли, ні на кого не дивлячись, не розмовляючи й майже не ворушачись, ніби
погляди й рухи могли вивести їх зі стану оціпенйшя, яке анестезувало їхнє
страждання. Я передбачав, що пробудження буде страшним і викличе в них,
особливо в Пейссу, нову хвилю відчаю. Після розмови з Тома й кошмарів, що
приснилися мені, цілу ніч я міркував і дійшов висновку, що єдиний спосіб
запобігти шокові, що чекав на них, - це негайно знайти для них роботу й самому
працювати разом з ними. Перечекав, доки вони не скінчили їсти, й мовив:
- Послухайте, хлопці, хочу попросити у вас допомоги й поради.
Вони підвели голови. Які в них були насуплені погляди! Однак завважив, що вони
зреагували на мов звертання. Я сказав “хлопці” - так я не звертався до них ще з
часів “Гуртка”. Вимовивши це слово, я почав поводитися так, як поводився тоді,
в дитинстві, й сподівався, що вони будуть наслідувати мій приклад. До того ж
слово “хлопці” означало також, що нам доведеться разом виконувати складне
завдання. Отже, крім прямого, це слово мало ще й переносне значення.
Я провадив далі:
- Завдання номер один. За першою огорожею лежать трупи двадцять одної тварини -
одинадцятьох коней, шістьох корів і чотирьох свиней. Не кажу нічого про сморід,
бо я не сам дихаю ним, але цілком очевидно, що більше не можна жити в таких
умовах. Це може скінчитися тим, що ми також поздихаємо. Ну ось, - вів далі я, -
перше й найневідкладніше завдання: що нам слід зробити, аби позбутися цих
трупів? На щастя, мій трактор, якого я поставив у “Материнстві”, не
пошкоджений. У мене є дизельне пальне, не дуже багато, але є. Маю також
вірьовки й навіть линви. Ну, то що ми можемо вдіяти з оцим причандаллям?
Вони пожвавішали. Пейссу запропонував вивезти “бідних тварин” на смітник, що
біля Мальжака, й залишити їх там. Але Колен зауважив, що в нашій місцевості
вітри віють переважно із заходу й вони доноситимуть до нас сморід від цієї
могили трупів. Мейссоньє наполягав розвести багаття біля шляху над смітником і
спалити їх. Проте я не погодився спалювати двадцять одну тварину, бо треба було
б дуже багато дров. Адже нам потрібно буде чимало дров узимку, щоб варити їжу й
зігрівати свою оселю. Мабуть, то буде нашим найважчим завданням - рубати й
збирати то тут, то там, часто навіть досить далеко, напівобгорілі стовбури й
гілляки і тягти їх аж сюди.