нас небагато насіння.
- Я ж те саме казав, - докинув Мейссонье.
Я провадив далі:
- Справді, в мене є невеличка нива в Рюнах, з півгектара, не більше. Вона
одразу ж за рукавом, що тече попід скелею, але дядько добре осушив її, вона
чудово збереглася. Минулої осені я добре угноїв цю ниву, і можна спробувати ще
раз зорати й пересіяти її. На півгектара небагато піде зерна. Якщо весна
видасться сухою, ми зможемо навіть її зрошувати, адже Рюна зовсім поряд... Мене
бентежить інше, чи вистачить у нас пального, коли ми закопаємо тварин.
Доведеться змайструвати якийсь плуг, - я подивився на Мейссонье та Колена, - й
навчити Бурку тягнути його, - я подивився на Пейссу, бо той мав коня, яким
обробляв свій виноградник.
- Я дуже хотів би побачити, - несподівано здався Пейссу, - що ти збереш на
своїй ниві, якщо засієш її.
- Не кажи “ти”, Пейссу, кажи “ми”.
- Все ж таки, - мовив Пейссу, - Мальвіль належить тобі.
- О ні, - сказав я, похитавши головою, - так було досі. Уяви собі, що завтра я
помру від якоїсь хвороби або під час якогось нещасливого випадку, що тоді буде?
Хіба є десь нотар, який би оберігав права на спадщину? Або якийсь спадкоємець?
Мальвіль належить тим, хто в ньому працює.
- Я теж такої думки, - озвався Мейссонье, задоволений тим, що хоч раз мої слова
збіглися з його принципами.
- І все ж таки,.. - недовірливо мовив Пейссу.
Колен мовчав, але подивився на мене, й на обличчі в нього з’явилася тінь його давньої усмішки. Здавалося, він погоджувався, але що від
цього змінювалося?
- Отже, домовилися? - сказав я. - Коли закопаємо тварин, змайструємо собі цього
плуга й сіятимемо в Рюнах.
Хтось пробурмотів на знак згоди, я підвівся, а Мену з осудливим виглядом
заходилася прибирати зі столу. Сказавши, що Мальвіль залежить тепер усім, я
поставив її на один рівень з іншими й відібрав у неї всю її силу й славу єдиної
тут після мене господині. Однак пізніше вона дійшла висновку, що колективізація
Мальвіля - це, з мого беку, лише ввічлива форма розмови, щоб підбадьорити своїх
гостей, і заспокоїлася.
Я не хочу розповідати, як ми закопували тварин, бо то було жахливо. Найважче,
мабуть, було витягувати коней зі стаєнь, бо вони набрякли й довелося ламати
стіни.
Треба також подумати про одяг, бо Колен, Мейссоньє та Пейссу мали тільки робоче
вбрання, в якому прийшли до мене в день події. Завдяки тому, що я зберіг усю
дядькову одежу, до послуг Мейссоньє був цілий гардероб. А ось екіпіровка Колена
завдала чимало клопоту. Довелося переконуваги Мену, щоб вона віддала йому одяг
свого чоловіка, який зберігала в нафташні ось уже два десятки років, навіть не
сподіваючись колись вбрати в нього Момо, бо той був набагато вищий на зріст. Та
це все-таки не причина, щоб віддавати комусь чоловіків одяг! О ні! Навіть
Коленові! Довелося всім нагримати на неї й пригрозити, що заберемо силоміць, аж
поки вона нарешті поступилася. Але віддала тільки половину свого скарбу.
Щодо Пейссу, то все було безнадійно. Пейссу на півтори голови вищий за
Мейссонье й за мене, він був дуже широкий у плечах, тому не міг одягти мої
піджаки. Сердега відчував страх від самої думки, що колись залишиться зовсім
голий. На щастя, він виплутався з цієї біди, а як саме, розповім пізніше.
Мену бурчала від ранку до вечора, шкодуючи за всіма вигодами, яких тепер більше
не мала. Двічі на день клацала еяектровимикачем або за звичкою вмикала в
електромережу млинок, на якому молола каву (в запасі в неї залишилося кілька
кілограмів немеленої), й щоразу лаялася. Вона надто звикла до своєї пральної
машини, електричної праски, дека, радіо, що його слухала (або не слухала), коли
поралася на кухні, до телевізора, якого дивилася кожного вечора до кінця
програми. Полюбляла авто й за життя дядька вигадувала різні причини, щоб серед
тижня її везли до Ла-Рока, не рахуючи суботи, коли їздила туди на ринок. Навіть
лікарів, до яких ніколи раніше не ходила, почало бракувати їй відтоді, як їх не
стало. Її прагнення побити рекорд рідної матері й “розміняти сотню років”
здалося їй нездійсненним, і вона нарікалана це щодня. “Я згадую про всі ті
дурниці, - казав мені Мейссоньє, - що їх говорили “ліваки” про суспільство
споживання. Послухай трохи Мену: що для неї гірше від суспільства, в якому нема
більше чого споживати?”
Або від суспільства, в якому не можна більше почитати пресу своєї партії. Бо
Мейссоньє дуже бракує його преси.
Нарешті Мейссоньє розшукав у кочегарці стару підшивку газети “Монд” (за 1956