рік - рік республіканського фронту!). Він схопив її і сказав мені з
презирством:
- “Монд”! Але ж ти знаєш, що я думаю про об’єктивність цієї газети!
Однак він з цікавістю прочитав усі номери, один за одним, від першої до
останньої сторінки. Навіть хотів нам прочитати окремі уривки. Та Колен, забувши
про будь-яку поштивість, закричав:
- Наплювати нам на твого Гі Молле і його війну в Алжірі! Двадцять років спливло
відтоді, коли усе це відбувалося!
- “Мій” Гі Молле! - обурено вимовив Мейссоньє, обернувшись до мене.
Від Мену я довідався, що Колен і Пейссу не зовсім мирилися в своїй кімнаті,
потім час од часу кожен з них скаржився мені на свого товариша.
Я спитав Мейссоньє, чи не погодився б він оселитися в кімнаті Пейссу замість
Колена. Бо твердо вирішив: Пейссу не повинен лишатися сам.
- Взагалі, - сказав Мейссоньє, - я завжди належав до тих, кого приносили в
жертву. Ще за часів “Гуртка” мені набридли ці коники. Пейссу - не дуже
розумний, а Колен не відповідає; за свої вчинки. Ти ж надто полюбляєш
командувати. Не кажу вже про інших.
- Ну, ну, - мовив я, всміхнувшись, - ти, як секретар первинного осередку, все ж
таки звик до отих коників.
Мейссоньє не підвів голови.
- Запам’ятай, - провадив він далі, - я ставлю Пейссу на двадцять голів вище від Колена,
навіть якщо Колен завжди був твоїм улюбленцем. Колен може бути люб’язним, однак він буває й дуже уїдливим. Пейссу - золотий хлопець. Та все ж,
якщо я оселюся в кімнаті Пейссу, треба попросити його, щоб він менше вдавався
до спогадів, бо від них у мене вже розколюється голова.
Він мовби заціпенів і поринув раптом у задуму, кутики його вуст опустилися, і
він навіть похилив голову.
- Ну ось, щодо спогадів, то один з них мені допікає особливо, і я хочу
поділитися ним з тобою, щоб більше не згадувати про нього. Я не хотів би
пережовувати одне й те саме багато разів. Уранці дня “Д” мій маленький Франсіс
хотів піти зі мною до Мальвіля, щоб подивитися на замок, і я вже був дозволив
йому, але Матільда затялася, мовляв, не вплутуй дитину з самого малку у свою
брудну політику. Я завагався. І мій хлопчик дуже засмутився. Але напередодні
ввечері я посварився з Матільдою “через свою політику” - ти ж бо знаєш жінок.
Спершу я вмовляв, вмовляв її, а потім буркнув: “Та невже ти ніколи не
вгамуєшся”. Однак раптом відчув, що мені набридли ці сварки, й сказав: “Гаразд,
я піду сам”. Одне слово, не хотілося мені ще однієї сварки. Я виявив
легкодухість. І Франсіс залишився вдома. Дивився на мене, і з очей його
котилися сльози. А якби я не був таким боягузом, Емманюелю, мій Франсіс був би
живий.
Він замовк. Я також мовчав. Сподіваюся, йому полегшало на душі, коли він
поділився зі мною своїм лихом. Не знаю, про що ми ще з ним розмовляли, але
розмовляли. Й увесь цей час я запитую себе, як мені тактовно сказати Пейссу,
щоб він менше згадував про своє горе.
Аделаїда зачекала, поки ми закопаємо тварин, а тоді народила з дюжину поросят.
Та ми змогли порахувати їх лише тоді, коли вона підвелася, - їх було аж п’ятнадцятеро. І ми, зіпершися підборіддям на дерев’яний брус перегородки, одразу ж почали дискутувати про те, що в нас з’явився надлишок нових харчів, і міркували, як найрозумніше використати їх. Бо,
на жаль, ми не мали чим вигодувати п’ятнадцятеро свиней. Доведеться одразу ж, як тільки вони перестануть ссати,
пожертвувати деякими з них. Ми вдавали, що глибоко цим засмучені, хоч у самих
уже котилася слина в роті від думки про молоде порося, підсмажене на вогні
каміна. Я помітив тоді, що ця пожадливість викликала в нас якусь гарячковість.
Вона не мала ніякого зв’язку, як бувало раніше, з життєрадісністю, а скоріше виникла зі страху перед
майбутнім. Спогади про колишні бенкети відігравали тепер у нашій розмові якусь
незвичну роль - це доказ того, що страх зостатися без нічого й далі потай нас
катував.
За два дні Принцеса народила бичка, який зможе в майбутньому ціною змішання
родинної крові забезпечити можливість своєму поріддю вижити. Все це відбувалося
не так просто, тому мусила втрутитися Мену, яка покликала на допомогу Пейссу.
Але той відмовився. Справді, й у своєму домі він не любив цього, боявся, що
зробить щось не так; то завжди його Іветта допомагала корові отелитися, а коли
були якісь ускладнення, він біг по Колена. “Ну що ж, хай тоді буде Колен”, -
коротко сказала Меяу. Цієї ночі ми зібралися всі тут, щоб допомогти Мену, я
присів навпочіпки й тримав велику свічку, взяту з льоху. Я весь спітнів од