збудження, а також від різкого запаху. Отелення тривало чотири години, й ми,
хвилюючись, мовчали. За якусь мить мені набридли й свічка, й тварина, тому я
передав свічку Мейссоньє; через кожні чверть годили вона переходила з рук у
руки, аж доки знову не опинилася в мене. З Момо не було ніякої користі, він
плакав у стійлі Любоньки від самої думки, що ми можемо втратити єдину нашу
корову і, хто знає, може, й Любоньку також, яка не забариться ожеребитися. Він
висловлював свої побоювання вголос, монотонно бурчав і скиглив, раз чи двічі
Мену підводила голову й картала його, однак без звичних різких слів, бо сама
була надто стривожена. Момо відчув, а не осягнув розумом материнську
пересторогу, й перестав скиглити.
Коли нарешті бичок з’явився на світ, у якому тепер не було більше випасів, Мену, не довго думаючи,
назвала його Принцом.
Швидке одужання матері й поява її нащадка трохи нас заспокоїли, й знову до нас
повернувся оптимізм, який, на жаль, розвіявся за кілька днів, коли Любонька
народила лошичку.
Любоньці було чотирнадцять років, Бурці - три. А Насмішці (саме так назвав
лошичку Момо, мабуть, тому, що вона нас розчарувала) - один день. Три кобилиці
різного віку й різної породи, але всі три приречені померти, не залишивши по
собі нащадків.
Цього вечора ми довго сиділи сумні в будиночку.
Коли ми закопали тварин, витративши решту дизельного пального, я вирішив
використати свій запас бензину - за винятком п’ятилітрового бідона, що його залишив про всяк випадок, - для роботи бензопилки.
Й поки Мейссоньє та Колен переробляли плуг, що його колись тягав мій трактор,
на кінний, я з Пейссу й Тома почав запасатися дровами на зиму, намагаючись не
чіпати навіть покалічені стовбури, під корою в яких ще був сік.
Бурка стояла покірно, коли на неї надів посторонки, адже вона вже звикла до
сідла й тепер дозволила впрягти себе в голоблі, що їх Мейссоньє припасував до
мого причепа. Почорнілі дерева, що їх ми поскидали на купи то тут, то там,
інколи навіть далеченько від Мальвіля, ми везли до замку й складали в одному із
стійл за першою огорожею.
. Від дня події над нашими головами висіло темно-сіре небо. Було холодно. Сонце
не з’являлося. Й ні разу не випадав дощ. Від посухи земля, вкрита попелом,
перетворилася на порох, і за найменшого подиху вітру здіймалися чорні хмари, ще
більше затягуючи обрій. Притиснувшись один до одного за столом у Мальвілі, який
захищали вікові мури, ми ще трохи відчували життя. Але тільки-но ступали за
фортечну стіну, нас огортав смуток. Нас гнітило все: обгорілий краєвид, скелети
почорнілих дерев, свинцевий ковнак над нами, тиша спустошених рівнин. Я
завважив, що ми розмовляли мало й тихенько, наче на цвинтарі. Коли сірість
трохи розсіялася, ми сподівалися, що з’явиться сонце, однак вона знову згущалася, з ранку до вечора огортаюча нас
тьмяними сутінками.
Тома казав, що це після атомних вибухів надто багато пилу здійнялося в
стратосферу, який тепер і перепиняв шлях сонячному промінню. Однак він вважав,
що було б добре, якби дощ якомога довше не випадав. Бо якщо це вибухнули
“брудні бомби” навіть на великій відстані від Франції, дощ міг принести на
землю радіоактивні опади. Щоразу, коли ми виїздили возом з Мальвіля, він
наполягав, щоб брали з собою дощовики, рукавиці, чоботи й головні убори,
наголошуючи, що й цього для захисту замало.
Вечорами в будиночку епохи Відродження, незважаючи на весняну пору, була надто
холодно, й ми, повсідавшись у залі навколо одного з двох камінів і підтримуючи
в ньому невеличкий вогонь, якийсь час розмовляли, щоб, як казала Мену, “не йти
лягати спати, мов тварини”.
Я брав участь у розмові, але іноді, сидячи на низенькому табуреті, зіпершись
плечима на камін, читав біблію. Мену, вмостившись біля каміна, поправляла
полінця, коли полум’я опускалося надто низько, або підкладала під них гілочки, які тримала під
лавою.
У своєму посмертному листі, який я знав напам’ять, дядько радив мені читати біблію: “В цій книзі важливі не звичаї, важлива
мудрість”, проте я настільки був зайнятий Мальвілем і турботами про худобу
після його смерті, що “не встигав” цього робити. А тепер, хоч я ще більше
втомлювався, ніж раніше, час, дивна річ, змінився, він став сприятливіший, і я
помітив, що можу “встигнути”, коли цього захочу.
Того вечора, коли Любонька народила Насмішку, - не наважуся думати, що на нас
вплинуло її ім’я, скоріше її лагідна мати, яка ніколи раніше не була такою примхливою, -