розмова, як я уже зазначав, була в нас дуже сумна. Спершу під час вечері нас
гнітила нестерпна тиша. Потім, коли Мену й Момо розставили стільці й посідали
біля вогню (одне навпроти одного, а я читав, зіпершись спиною на камін,
мовчання тривало так довго, що ми майже прочитали в Коленових очах його дутмки:
через двадцять п’ять років не залишиться більше жодного коня.
- Двадцять п’ять років, - озвався Пейссу, - це надто мало! А я, скажу тобі, бачив у Жіро -
не в того з “Вольпіньєра”, а з “Кюссака” - одного мерина, якому йшов двадцять
восьмий рік. Правда, він був трохи підсліпуватий і аж скрипів од ревматизму,
але ще добре виорював виноградник Жіро.
- Ну, окажімо, тридцять років, - мовив ‘Колен, - додамо ще п’ять років. Більш як тридцять років Насмішка не протягне. Й Бурка теж. А
Любоньчині й кості давно згниють.
- Замовкни, - гримнула Мену на Момо, який сидів, точніше майже лежав біля
каміна навпроти неї й залився слізьми, коли почув про майбутню смерть Любоньки.
- Це буде не завтра, а через тридцять років. А що з тобою, дурнем, буде через
тридцять років? Ти хіба знаєш?
- Усе ж таїш, - озвався Мейссоньє, - Момо зараз сорок дев’ять років. За тридцять років він матиме сімдесят дев’ять і буде ще не дуже старий.
- А я скажу тобі, - мовила Мену, - моя мати вмерла в дев’яносто сім років, але я не сподіваюся прожити стільки, особливо тепер, коли
немає медицини, бо навіть звичайнісінький грип може загнати в могилу.
- Це ще не доказ, - сказав Пейссу. - Навіть у ті часи, коли в селі була
медицина, ти не так уже й часто зверталася по допомогу до неї. А були ж люди,
що дожили до глибокої старості. Наприклад, мій дід.
- Ну, скажімо, п’ятдесят років, - мовив Колен, і в його голосі забринів гнів. - За п’ятдесят років усі ми повмираємо, геть усі, за винятком хіба Тома, який матиме
тоді сімдесят п’ять. Ну, хлопче, - докинув він, обернувшись до Тома, - тобі буде весело, коли
зостанешся сам у Мальвілі.
Запало гнітюче мовчання. Я не міг бачити Мену, бо вона сиділа позаду, невиразно
бачив і Момо, який розлігся навпроти мене, бо його прикривало полум’я й дим. Однак мені зручно було дивитися на чотирьох чоловіків, які сиділи
обличчям до мене, оскільки я сидів спиною до вогню, який зігрівав мені тільки
правий бік, а лівий так змерз, що невдовзі я перебрався з табуретом і книжкою
на другий бік каміна.
Тома, як і завжди, був байдужий. На доброму круглому обличчі Пейссу з широким
ротом, довгим носом, великими, трохи вибалушеними очима й таким вузеньким
чолом, що здавалося - чуб починався майже біля брів, залягла тінь смутку. Та
горе малюка Колена було найболючішим. Бо воно, хоч і не стерло з його обличчя
усмішки, вбило в ньому всю радість. Мейссоньє виглядав знебарвленим, наче давня
фотографія. Обличчя в нього було худе, очі сірі, надто близько посаджені, лоб
вузький і високий, чуб підстрижений коротко, під щіточку.
- О ні, - сказав Пейссу, повернувши голову до Колена. - Ніхто не може
запевнити, що Тома, хоч він і наймолодший, залишиться тут останнім. У такому
разі на мальжакському цвинтарі лежали б тільки літні люди, але ти знаєш, що це
не так. Кажучи це, я не хотів образити Тома, - додав він ввічливо, трохи
нахилившись до Тома.
- В усякому разі, - озвався байдужим голосом Тома, - якщо я залишуся сам, то
проблеми не виникне. Вилізу на головну башту й стрибну звідти.
Мені не сподобалися його слова, надто тепер, коли всі перебували в пригніченому
стані.
- Бачиш, синку, - мовила Мену, - а я іншої думки. Якщо б я зосталася сама в
Мальвілі, то не наклала б на себе рук, бо залишаться ще тварини, яких треба
доглядати.
- Справді ж бо, тварини, - озвався Пейссу.
Я був вдячний йому, що він одразу ж підхопив тон Мену.
- Тварини, - сказав малюк Колен з прикрістю, яка була цілковитим контрастом до
його грайливої й пустотливої веселості, що її колись він вкладав у свої слова,
- зуміють прожити й без тебе. О, звісно, не тепер, коли все згоріло. Але тоді,
коли трава виросте знову, варто тільки тобі відчинити ворота, й Аделаїда та
Принцеса щось собі знайдуть.
- Тварини, - мовила Мену, - це також товариство. Ось пригадую, як Поліна
залишилася сама на фермі, коли її чоловік помер від апоплексичного удару, а
сина вбили на алжірській війні. Вона казала мені: “Мену, не повіриш, але я
розмовляю зі своїми тваринами цілісінький день”.
- Поліна була стара, - сказав Пейссу, - а чим люди старіші, тим більше хочуть
жити. Сам не розумію чому.
- Зрозумієш, коли постарієш, - відповіла Мену.