- Я сказав це не про тебе, - мовив дебелий Пейссу, намагаючись нікого не
образити, - до того ж тебе не порівняєш з Поліною. Вона вже майже не
ворушилася. А ти ще, нівроку, бігаєш.
- О так! - вигукнула Мену. - Я бігаю! І бігаю так добре, що колись забіжу аж на
цвинтар. Та замовкни ж, дурню, - звернулася вона до Момо, - ми ж говоримо не
про завтрашній день.
- А мене лякає інше, - озвався Мейссоньє. - Думаю про це відтоді, як Аделаїда
та Принцеса привели на світ своє потомство. За п’ятдесят років на землі не залишиться жодної людини, а худоба й свині аж
кишітимуть.
- Справді, - сказав Пейссу, спершись ліктями на коліна й схилившись уперед. - Я
також думаю про це. Й скажу тобі, Мейссоньє, одна й та ж думка не дає мені
спокою: Мальжак з лісами, луками, худобою - й без жодної людини.
Запала тиша, й усі, насупившись, обернулися обличчям до полум’я, немовби могли розгледіти в ньому те майбутнє, що його описував Пейссу:
Мальжак з лісами, луками, худобою - й без жодної людини. Я дивився на приятелів
і пізнавав себе в них. Людина - єдина жива істота, яка може подумати про власну
смерть, і тільки її єдину ця думка доводить до розпачу. Яке дивне створіння:
воно так прагне водночас самознищення й самозбереження.
- Авжеж, - провадив далі Пейссу, мовби підсумовуючи тривалі роздуми, - замало
вижити самому. Треба подбати, щоб життя тривало й після тебе.
Мовивши ці слова, він, мабуть, згадав Іветту й своїх двох дітей, бо раптом
обличчя в нього закам’яніло.
- Ми не знаємо, чи то тільки нам пощастило вижити, - сказав я перегодя. -
Мальвіль захистила скеля. Цілком вірогідно, що є інші куточки й, можливо,
зовсім недалеко від нас, де теж врятувалися люди.
Однак я не хотів вести мову про Ла-Рок, не бажаючи викликати в них марних
сподівань.
- Та все ж, - мовив Мейссоньє, - такий льох, як у Мальвілі, рідко де знайдеш.
Я похитав головою..
- Не так льох, як скелю. Візьмімо хоча б тварин з “Материнства”, вони ж
витримали.
- “Материнство”, - сказав Колен, - це печера, причому дуже глибока. До того ж
невідомо, може, тварини витриваліші від нас.
- Гадаю, - сказав я, - що ми духовно набагато стійкіші.
- Як на мене, - озвався Тома, - то тварини постраждали менше. Спекота в
“Материнстві” була більша, але, мабуть, не така тривала. Повітря охолодилося
набагато швидше. Там не було того пекла, що його ми звідали в льоху. -
Подивившись на мене, він додав: - Але я такої думки, як і ти. Всюди мали б
якісь люди вціліти. Навіть у містах.
Він раптом замовк і міцно стис губи, ніби боявся сказати ще щось.
- Розумієш, я щось не вірю в це, - сказав Мейссоньє, похитавшж/головоЮі Колен
знову звів брови, а Пейссу знизав плечима.
Вони дуже довго мовчали. Я подивився на годинник: не було ще й дев’яти. Не всі виділені на сьогодні дрова згоріли; в каміні. Шкода було
розлучатися з теплом і йти так рано лягати спати в холодних кімнатах. Я почав
знову читатми, але недовго.
- Що ти читаєш, бідолашний Емманюелю? - спитала Мену.
Слово “бідолашний” було виявом прихильності, але воно не означало, що Мену
жаліє мене.
- “Старий завіт”. - І додав: - Святе письмо, якщо хочеш знати.
Я був переконаний, що Мену знала з біблії тільки стисло викладені й
підсолоджені версії, що їх читали їй з катехізису.
- Еге ж, - сказала вона, - тепер я впізнаю цю книжку, твій дядько її часто
тримав у руках.
- Як, - спитав Мейссоньє, - ти читаєш оце?
- Я пообіцяв дядькові, - відповів я коротко, відтак додав: - До того ж мені
здається, що це цікаво.
- Та ну ж бо, Мейссоньє, - сказав Колен і, здалося, усміхнувся, як колись. - Ти
забуваєш, що був найкращим учнем на уроках із закону божого.
- Мейссоньє вислуговувався, - сказав Пейссу з ледь помітним спалахом веселості,
- Він тобі читав усе це напам’ять, наче по писаному. А мені особливо запам’яталося хлоп’я та його брати, які продали це хлоп’я, наче раба. Авжеж, - мовив він, хвилину подумавши, - в сім’ї теж вдаються іноді до підлості.
Запала тиша.
- Може, прочитаєш нам уголос? - сказала Мену.
- Вголос? - спитав я.
- Щодо мене, - сказав Пейссу, - то я із задоволенням послухаю всі ті історії,
яких не знаю.
- Емманюелів дядько, - мовила Ману, - вечорами читав мені окремі місця зі своєї
книжки.
- Емманюелю, ти примушуєш себе просити, - сказав Колен.
- Та ну ж бо, - наполягав Пейссу.
- Боюся, що це нажене на вас нудьгу, - сказав я, намагаючись не дивитися на
Тома.
- Ні, ні, - відказала Мену, - так набагато краще, ніж гомоніти або думати
хтозна-що. - Й вона додала: - Особливо тепер, коли немає телебачення.
- Згоден з тобою, - сказав Пейссу.
Я подивився на Мейссоньє, потім на Тома, однак ні один, ні другий і не глянули
на мене.
- Я хотів би, щоб усі були згодні, - сказав я перегодя, а оскільки вони й далі
мовчки дивилися на вогонь, я звернувся до Мейссоньє: - Ну, а ти що скажеш,
Мейссоньє?
Він не сподівався такого відвертого наступу, випростався й зіперся плечима на
спинку стільця.
- Я - матеріаліст, - мовив з гідністю. - Але тепер, коли мене не примушують
вірити в бога, я хоче послухаю історію іудейського народу.
- А ти, Тома?
Розслабившись, тримаючи руки в кишенях, Тома прикипів очима до носків своїх
черевиків.
- Якщо ти читаєш біблію собі, - сказав він безбарвним тоном, - то чому б тобі
не читати її вголос?
То була двозначна відповідь, але я вдовольнився й нею. Я подумав також, що
читання принесе розраду моїм приятелям. Удень вони працювали, а ввечері
наставали для них тяжкі хвилини, їм бракувало родинного затишку. До того ж
життя первісних племен, описане в біблії, мало відрізнялося тепер від нашого
життя.
Я перейшов із згорненою книжкою й табуретом на другий бік каміна. Мену
підкинула у вогонь гілок, щоб присвітити мені; я розгорнув біблію на першій
сторінці й почав читати “Буття”.
Мене пройняло почуття іронії. То була, безперечно, чудова поема. Вона
оспівувала створення світу, а я читав її в зруйнованому світі людям, які все
втратили.