Спершу мені здалося дивним, що ми навіть сміялися на цих посиденьках. Але я
згадав, що розповідав мені дядько про свої вечори в таборі військовополонених у
Німеччині. “Не повіриш, Емманюелю, що ми в Східній Пруссії сиділи навколо пічки
й не пхикали. Навпаки. Ми дивували наглядачів своєю веселістю. Ми розповідали
смішні історії, співали, сміялися. Але, по суті, сам розумієш, Емманюелю, це
нічого не означало, то була монастирська веселість. За нею стояла порожнеча.
Вона не дуже втішала друзів”.
Авжеж, монастирська веселість, точно сказано, і я усвідомлюю це саме тоді, коли
слухаю, тримаючи на колінах перший том біблії, як приятелі сперечаються. В мене
дуже змерз лівий бік (яка низька температура в травні!), я підводжуся й
перебираюся з табуретом та книгою на другий бік каміна.
Я бачу, як за спинами друзів (і мені не потрібно багато зусиль, щоб визначити
серед них Тома, настільки він відрізняється від них) витяглися довгі тіні аж до
грубих сволоків стелі. Не бачу краю зали, бо вона надто простора, однак, коли в
каміні спалахує полум’я, помічаю ліворуч від себе, на простінку між двома вікнами, холодну зброю.
Позаду Пейссу вилискує довгий монастирський стіл, якого ганчіркою витерла Мену,
а праворуч - два пузатих комоди з ферми “Велика стодола”. Під ногами в мене
широкі кам’яні плити, якими вкрите також склепіння льоху.
Це дуже сувора обстановка: кам’яна підлога, кам’яні стіни, ні килимів, ні занавісок, ніщо не говорить про присутність тут
жінки. Світ самотніх чоловіків, у яких нема нащадків і які чекають смерті.
Справжнісінький монастир. Усе тут є - праця, “веселощі”, благочестиві читання.
Сам не відаю, як ми в розмові перейшли до проблеми, чи вцілів хто в Ла-Році.
Про це ми тепер гомонимо щовечора. Обмірковуємо плани, як дістатися туди, однак
це буде нелегко. Ми з великими труднощами розчистили дорогу від Мальвіля до
Мальжака від обгорілих дерев, а п’ятнадцятикілометровий шлях Мальжак - Ла-Рок поміж каштанових лісів був ще
небезпечніший. Судячи навіть із того, що ми вже бачили, він також був дуже
захаращений недогарками, й у нас немає більше пального, щоб очистити його.
Колись треба було три години; щоб дістатися до Ла-Рока. А якщо ми станемо
пробиратися через оці недогарки, то доведеться витратити цілий день, а також
день, щоб повернутися до Мальвіля: сорок вісім годин, які, поки не посіємо
хліб, не можемо собі дозволити так бездумно змарнувати.
Принаймні такої думки додержуюся я. Тримаючи свою велику книгу на колінах,
мовчки слухаю приятелів. Саме я, оскільки мені першому спало це на думку,
вселив у них надію, що хтось, може, вижив у Ла-Році. Й у міру того, як ми
розмовляли про це щовечора, нашо припущення здавалося цілком реальним. Але що
більше воно здавалося реальним друзям, то більше зневірювався в ньому я. І
зовсім не заохочував їх спробувати вирушити в похід до Ла-Рока. Скоріше напаки.
Поки Мейссоньє й Колеш майстрували плуга, я разом з Пейссу й Тома лишався в
Мальвілі, витягував цвяхи зі старих дощок і порався в коморі,
Я відчував, що почав відступати назад, зрікатися власних припущень. З кожним
днем у всьому обмежував себе, вже став напівченцем. І ось тепер, слухаючи їх
краєчком вуха, запитую себе, що змінилося б, коли б справді я повірив у бога.
О, звісно, це поставило б переді мною нові проблеми, зокрема таку: чому бог
дозволив одному своєму створінню знищити інше його створіння? Але облишмо ці
міркування. Це навряд чи надихнуло б мене. Я - невіруючий. Усе це таке далеке
мені, таке абстрактне. Коли я марю про щось, то тілька не про бога,
У мене два види марень - одні в години безсоння, а інші уві сні. Коли я не
сплю, уявляю собі Біргітту. Й коли зрештою вона виринає в моїй уяві, така
знадлива, я накидаюся на неї, пещу й кусаю її. Замало сказати, кусаю - я п’ю, поїдаю її. Ось чому, мабуть, вона так швидко зникає й дедалі мені важче
уявляти її.
З усіх марень найменш оманливе те, яке я бачу уві сні, воно завжди майже
однакове. Сонячного ранку я спускаюся сходами в Сім’єзі, що височить над Ніццою. Я добре знаю ці: сходи, хоч насправді спускався
ними лише єдиний раз у житті. Вони широкі й блискучі, через високі вікна їх
щедро освітлює сонце. У своєму маренні я бачу, як мені назустріч легкою ходою
підіймається дівчина, коси в неї розплетені, руки граціозно опущені. Коли вона
опиняється на площадці між двома поверхами, сонце заливає їй волосся. Вона
підіймається останніми приступками, підвівши голову до мене. Я не знаю її, але