вона приязно усміхається мені. Й тут видіння зникає. Однак я відчуваю легкість
і свіжість у всьому тілі, мовби вдихнув бузкових пахощів.
А минулої ночі одразу ж після такого сну я прокинувся й довго не міг прийти до
тями. Я відчув себе страшенно самотнім. Фізично відчув. Аж серце стислося; Я
сів на ліжку й почав глибоко дихати, на мій великий подив; це мені вдалося без
будь-яких труднощів. Серце, легені-все нормально функціонувало, ніщо не
завдавало болю, тільки щось стискало горло й з’явилося дивне враження напруги, яка весь час зростає й яка, здається, ось-ось
вибухне, - та, зрештою, все кінчається сльозами.
Мене мучить одна й та сама думка, що часто навідує тепер мене: я не одружився,
в мене не було дітей. Наближається вимирання людського роду. Я це побачу. Я,
хоч як це безглуздо, чомусь упевнений: нібито всі мої приятелі, навіть Тома,
який молодший від мене на п’ятнадцять років, помруть раніше, залишивши мене самого. Й уявляю себе старого й
скоцюрбленого, що без упину блукає просторими кімнатами Мальвіля,
прислухаючись, як луною відбиваються кроки під склепінням у льоху, никає у
великій залі будиночка, в своїй кімнаті головної башти.
Це була перша світла ніч після дня події, а можливо, то вже був ранок. На
канапці, що неподалік від мене, виразно бачу обличчя Тома, заплющені очі, щоку,
що безпорадно притиснулася до подушки, простирадло натягнуте до самого
підборіддя, а ззаду - до потилиці, щоб захиститися від протягу. Милуюся його
обличчям. Завважую, що під час сну в нього зникає вираз суворості, такий
характерний для нього, коли він не спить. Більше того, тепер він якийсь
дитинний і беззахисний. Біла борода в нього росте поволі. А що Тома поголився
вчора, то на його щоці жодної тіні. Вона здається мені гладенькою й м’якою, з ямочкою біля кутика губ, що її досі я ніколи не помічав. Білявий
кучерявий чуб надає йому жіночного вигляду.
Я раптово перекидаюся в ліжку, повертаюсь до Тома спиною й думаю, що треба буде
колись знову перерозподілити кімнати, зробити нове переселення, бо Тома не
повинен залишитися назавжди в моїй кімнаті. Водночас я відчуваю дивне почуття
скорботи й провини, причину якого не можу визначити, але воно не дає мені
спати, навіює якісь невиразні думки й короткочасну сонливість. Однак сонливість
та сповнюється такими тяжкими й принизливими кошмарами, що я підводжуся, беру
одяг, який жужмом лежав на стільці, й спускаюся поверхом нижче до ванної
кімнати. Проте тут марення, огидне й образливе, триває доти, доки я не скінчу
голитися. Довго купаюся під душем. Мені здається, що я очищаюся від думок.
Коли я виходжу з головної башти на подвір’я, на моєму наручному годинникові - п’ята. Як уже повелося після дня події, сьогодні холодно й хмарно. Тільки я один
встав у Мальвілі. Мої кроки гупають кам’яним подвір’ям. Велетенська головна башта, фортечні мури й будиночок пригнічують мене своєю
масою. До сніданку в мене ще дві довгі години самотності.
Я проминаю звідний міст, а звідти прямую за першу огорожу до “Материнства”.
Любонька спить стоячи, її лоша також стоїть, зіпершись на неї; але тільки-но я
просуваю підборіддя над перегородкою її стійла, вона нашорошує вуха, розплющує
очі й, уздрівши мене, видихає ніздрями повітря, лагідно й глухо заіржавши.
Любонька ступає крок до мене, лоша, напівпрокинувшись, погойдується й теж іде
вперед довгими й тендітними ніжками й спирається знов на ще розбухлий живіт
своєї матері. Любонька просуває голову над перегородкою й безцеремонно кладе її
мені на плече; я гладжу її щоку й милуюся лошам. Маленька тваринка завжди
зворушує, як і людське дитя. Насмішка теж темно-гніда, в неї така сама біла
пляма на чолі, як і в її матері, вона також дивиться на мене здивовано-наївними
очима. Мені хотілося б піти до стійла й погладити Насмішку, однак не знаю, чи
це сподобається Любоньці, тому тамую в собі своє бажання. Любонька кладе мені
на шию морду з такими ніжними й вогкими ніздрями й пирхає, Цілком очевидно,
вона щаслива. Ми її голубимо, добре годуємо, й у неї є лоша. Однак вона не
знає, що це останнє її лоша й що її рід, як і наш, приречений.
День збігає в буденних справах. А ввечері знову та сама сцена: поклавши лікті
на біблію, я підпираю руками собі голову, мимохіть слухаючи розмову про Ла-Рок,
Вогонь уже догоряє, й Мену, передрімавши біля каміна, підводиться, подаючи в
такий спосіб сигнал, що посиденьки скінчилися. Тоді лунає тупіт ніг і грюкіт