стільців, які ми розставляємо навколо столу. Мену згортає на купу жар, щоб він
зберігся до наступного дня; а я залишаюся стояти із згорнутою біблією під
пахвою, сміюся й гомоню з друзями, водночас боюсь знов опинитися в ліжку зі
своїми думками, наче в’язень у камері.
Мені добре затямився той вечір і той страх, що опосів мене, коли я подумав про
нову безсонну ніч. Я добре пам’ятаю все те, бо наступного дня в нашому житті сталося багато змін.
Наче в класичній трагедії, подія дає про себе знати знаменнями, звістками й
передчуттями. Було так само холодно, як і в попередні дні, небо еіре й обрій
затягнутий. Відтоді, як народився Принцу ми мали на сніданок трохи молока,
звісно, не по кухлеві на кожного, до того ж Тома довелося нас довго
переконувати, що воно дуже корисне для здоров’я й що всім треба пити його, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не любили
молока. Момо, навпаки, пив його з насолодою. Обхопивши кухоль брудними руками й
задоволено бурмочучи, він утуплювався чорними палючими очима в молоко і якусь
мить милувався його сніжною білиною, перш ніж підносив кухоль до рота, й ковтав
так швидко, так жадібно, що аж дві тоненькі білі цівки стікали по підборіддю на
його брудну шию.
- Мену, - сказав я, коли Момо поставив кухля, - треба зважитися сьогодні
почистити твого пагінця.
Я вибрав такі слова, щоб Момо до останньої миті не здогадався про операцію, яка
заради успіху мала захопити його зненацька.
- Я вже давно думаю про це, - відповіла Мену, навіть не глянувши на Момо, - Але
самій важко. - І додала: - Можна буде, коли твоя ласка.
- Що ж, гаразд, після сніданку. Тоді, коли Пейссу поїде Буркою орати ниву в
Ридай. Вчотирьох ми легко впораємось.
Я був певен, що Момо не збагнув ні слово “почистити”, ні слово “пагінець”. Так
само, як і Мену, я намагався не дивитися на нього під час нашої розмови.
Незважаючи на це, його інстинкт зробив своє. Момо зиркнув спершу на матір,
потім на мене, нараз підстрибнув, перекинувши стільця, й заволав лютим голосом:
“А дамеспо адибо нелюво!” (“Та дайте мені спокій, ради бога! Не люблю води!”).
Відтак, схопивши скибку шинки зі своєї тарілки, щодуху кинувся до дверей.
- Ну й обдурив він вас, - озвався дебелий Пейссу, засміявшись. - А тепер усе
пропало.
- Та; ні, - мовила Мену, - ти не знаєш його. Він за хвилину все забуде. Йому
думка влітає з одного боку в голову, а з другого - вилітає. Ось чому він ніколи
не дбає про себе. Бо нічогісінько не запам’ятовує.
- Йому пощастило, - сказав Колен, - А в мене голова аж гуде від думок. Як би я
хотів бути ідіотом.
- Він не ідіот, - жваво заперечила Мену. - Емманюелів дядько не раз казав:
“Момо розумний. Тільки не вміє розмовляти. Тому й не може мислити”.
- Я не хотів тебе образити, - вибачився Колен.
- Ш не онрийняла це за образу, - мовила Мену, всміхнувшись Коленові. Її жваві
очі освітили мертвотну крихітну голівку, що стирчала на худій шиї. - А де можна
розшукати Момо після сніданку? Скажу тобі: в стійлі Любоньки, там він гладитиме
її. Ти даси змогу йому вийти, й тут ви зловите його. Для чотирьох - це просто
розвага.
- Розвага! - сказдв я. - Я волів би не мати такої розваги. Все-таки слід
остерігатися його ніг. Ми з Мейссовьє візьмемо Момо за руки й покладемо на
землю. А ти, Колене, схопиш його за праву ногу, а Тома за ліву. Будьте
обережні, він хвицається. Має дуже багато сили в ногах.
- Я згадав, що саме в такий спосіб колись ви надавали мені стусанів, - мовив
Пейссу, й на його круглому обличчі майнула посмішка. - Ватага негідників! -
додав він лагідно.
Всі засміялися, але нараз замовкли. Зненацька розчинилися двері зали, й на
порозі з’явився Момо, збуджений і радісний. Піднісши вгору руки, він пританцьовував і
вигукував:
- Євово! Євово!
Хоч тепер я вже розумів мову Момо, принаймні так само, як його мати, однак
цього разу не второпав, що він хотів сказати. Глипнув на Мену, але вона також
не розуміла сина.
- Вово? - озвалася нарешті Мену, підвівшись. - Що це таке, вово?
- Вово, адибо! - вигукнув Момо, підстрибнувши, ніби обурився, що ми ніяк не
втямимо його мови.
- Та ну ж бо, Момо, - сказав я, підвівшись і собі, і пддайшов до нього, -
розтлумач! Що воно таке, вово?
- Вово! - уперто повторював Момо й зі сльозами на очах вигукував щось хриплим
голосом і тупотів ногами.
Ми перезирнулися. Навіть зваживши на його звичне збудження, ми трохи
здивувалися з цього шаленства.
- Вово! - мимрив він знову.
Й раптом, розставивши свої руки горизонтально, помахав ними згори вниз, мовби