летів.
- Ворона? - спитав я навмання.
- Угу! Угу! - закивав Момо, й обличчя в нього заясніло вдячністю, потім він
заволав: - Луві Емамуель! Луві Емамуель! (Любий Емманюель! Любий Емманюель!), -
і, мабуть, таки поцілував би мене, якби я не зупинив його.
- Момо, ти певен? У Мальвілі є ворона?
- Угу, угу!
Ми недовірливо перезирнулися між собою. Після дня події птахи замовкли навіки.
- Ди! Ди! - крикнув Момо, потягши мене за руку, якою я притримував його на
відстані від себе.
Я відпустив його, й він побіг, високо задираючи ноги. Я помчав за ним, за мною
побігли всі інші, навіть Мену.
Я побачив, як Момо принишк на звідному мосту. Я зупинився. Саме тут, за якихось
двадцять метрів од нас, навпроти “Материнства”, важко підстрибувала цілком
здорова, з синювато-чорним пір’ям ворона, дзьобаючи довгим дзьобом зерно. Побачивши нас, вона зупинилася й
обернулася, щоб розгледіти людей своїм маленьким чорним пильним оком, відтак
підвела голову, але їй не вдалося випрямити спину, тому вона скидалася на
згорблену літню жінку, яка заклала руки за спину, схиливши голову трохи вбік, з
виду мудру й обачну. Ніхто з нас не ворухнувся, й, певне, наша непорушність
нагнала на неї страху, бо ворона розпростерла широкі синювато-чорні крила й,
крикнувши “кра-а!”, полетіла низько над землею, потім сіла на дах надбрамної
башти й сховалася за комин, з-за якого по хвилі вистромився її довгий, загнутий
униз дзьоб, а пильне око втупилося в наш гурт.
Ми пішли в двір, але очей з ворони не спускали.
- Якби мені сказали, що колись я буду радий побачити ворону, не повірив би, -
озвався дебелий Пейссу.
- І ще до того так близько, - мовила Мену. - Адже тільки бог знає, чому ці
птахи такі обережні й хитрі, що не встигнеш наблизитися до них і на сто метрів,
як вони ховаються.
- Принаймні якщо ти наближатимешся в автомобілі, - сказав Колен.
Від слова “автомобіль” повіяло холодом, бо воно належало до “попереднього
світу”, але холод швидко розтанув. Ми зійшлися на тому, що в день події чи
випадково, чи інстинктивно ворона опинилася в одній з численних нечер, якими
були подірявлені довколишні скелі (в часи релігійних воєн у них ховалися
гугеноти). Їй вистачило мудрості заглибитися в печеру й просидіти в ній доти,
доки тривало це пекло. А коли спека спала, ворона харчувалася надлом, можливо,
навіть нашими кіньми. Однак мотиви, які штовхнули її спробувати заприятелювати
з нами, були для нас незбагненні.
- По-моєму, вона дуже рада зустріти людей, бо знає, що там, де є люди, завше
знайдеться щось для неї подзьобати, - сказав Пейссу.
Але цей матеріалістичний аргумент сподобався нам тільки наполовину, й, дивна
річ, саме Мейссоньє відкинув його.
- Я згоден, що вона шукає зерна, - компетентно заявив Мейссоньє. Він стояв,
розчепіривши ноги й застромивши руки в кишені. - Але це все одно не пояснює,
чому вона стала така відважна. Бо весь той ячмінь, який розсипається в
“Материнстві”, - Бурка їсть так ненажерно, що кожного разу розсипає чверть
своєї порції, - вона могла б прийти позбирати вночі.
- Згоден з тобою, - мовив Колен. - Ворона недовірлива, коли вона у зграї, бо її
б’ють. Але саму при бажанні можна приручити. Пам’ятаєш ла-рокського шевця?
- Угу! Угу! - вигукнув Момо, який також згадав того шевця.
- Цей птах з головою, - мовила Мену, - Пригадую, одного року Емманюелів дядько
понакладав вибухівки на кукурудзяному полі, бо ворони геть спустошили його. І
там бахкало щогодини. Але ти не повіриш, ворони чхали на вибухівку. Вони навіть
не втікали, а спокійнісінько дзьобали сходи.
Пейссу зареготав.
- Ця негідь мені теж зіпсувала багато крові! Але якось удалося вбити одну з
них. З Емманюелевого довгостволого карабіна моделі 22.
Потім ми почали на всі голоси вихваляти ворону, її розум, довговічність,
можливу приязнь до людей. А коли Тома несміливо зауважив, що це все ж таки
шкідник, ніхто не надав значення такому недоречному зауваженню. Передусім тому,
що колись ми легко могли боротися з цим шкідником, не відчуваючи до нього
ненависті. І ще тому, що ця ворона прибула до нас, наче посланець, вселяючи
надію: десь є інші уцілілі істоти; вона стала для нас священною, відтепер ми
щодня даватимемо їй невеличку пайку зерна, вона вже належить Мальвілю.
Пейссу обірвав розмову про ворону. Учора ввечері ми відвезли змайстрованого
Мейссоньє та Колепом плуга на маленьку ниву, що на берегах Рюнів, і йому не
терпілося розпочати оранку. Коли він перевальцем попростував до стійла, я