підморгнув Мейссоньє, й Момо не встиг навіть зорієнтуватись, як ми міцно
схопили його за обидві руки й за ноги, відтак підняли вгору й, наче мішок,
швиденько понесли до головної башти; Мену дріботіла за нами маленькими худими
ніжками й щоразу, коли її син мимрив: “А дамесло а дибо”, - повторювала, весело
сміючись: “Усе ж таки тебе треба помити, нечупаро!” Бо мити Момо, що вона
робить ось уже близько півстоліття від першого його сповитку, - для неї не
тягар, а справжній ритуал, який і досі зворушував її, незважаючи на вік сина.
Я розпорядився, щоб сьогодні вранці ніхто не займав душової, і тепер ми могли
наповнити ванну теплою водою і опустити в неї Момо, щоб він відмокав, а
Мейссоньє тим часом заходився його голити. Сердешний Момо, якого ми здолали
гуртом, більше не чинив опору; за якусь хвилю я пішов геть, нагадавши перед цим
Коленові, щоб він замкнув за мною двері на засув - Момо, чого доброго, ще міг
накивати п’ятами. Я пішов до своєї кімнати, взяв бінокль і піднявся на головну башту.
Ще тоді, коли ми розмовляли на першому дворі, мені здалося, що небо трохи
прояснилося, і я сподівався побачити Ла-Рок. Але то була ілюзія, і я зрозумів
це відразу. Небо було свинцево-сіре, і вдалині я не побачив нічогісінько. Луги,
на яких не було ані травинки, поля, на яких не видніло жодного паростка
пшениці, здавалося, вкриті темно-сірим порохом. Колись люди, які навідували
мене й милувалися краєвидом з головної башти, вихваляли мальвільську “тишу”.
Але такої думки були тільки городяни, бо сюди постійно долинав шуій автомобілів
з рюнського шляху, гуркіт трактора з поля, пташиний щебіт, кукурікання півнів,
гавкіт собак, а влітку, звісно, не змовкали цвіркуни, коники-стрибунці, бджоли
на винограднику. Тепер і справді тут панувала тиша. І небо, і земля були
свинцеві, застиглі, - пейзаж-труп. Планета здавалася мертвою.
Приклавши до очей бінокль, я пильно дивився туди, де мав бути Ла-Рок, але не
бачив нічого, крім сіризни, й не міг навіть сказати, чи то сіріла земля, а чи.
небесне склепіння, яке гнітило нас. Я опустив трохи бінокль, націлившись ним на
ниву в Рюнах, куди Пейссу поїхав орати Буркою. Намагався побачити кобилу,
оскільки її найлегше було помітити, й, трохи нервуючись, бо ніяк не міг знайти
її, опустив бінокль. Неозброєним оком раптом побачив плуг, що нерухомо стояв
посеред ниви, а поряд з ним лежав на землі Пейссу, розкинувши руки хрестом.
Бурки ніде не було.
Я хутко вбіг з третього поверху крученими сходами, накинувся на двері ванної
кімнати, стиснув ручку, забувши, що двері замкнені на засув, потім загамселив у
них обома кулаками, гукаючи:
- Швидше виходьте, з Пейссу щось скоїлося!
Не чекаючи товаришів, я побіг. Щоб дістатися до ниви, треба було спуститися
шляхом, що вів попід скелею, аж на рівнину, а там звернути ліворуч, на стежку,
перейти висохлий струмок і простувати далі до першого рукава Рюнів. Я біг
щодуху, в скронях у мене гупало, я нічого не міг зрозуміти. Бурка була така
покірна й лагідна, що я не міг повірити, щоб вона заподіяла щось лихе Пейссу і
втекла від нього. Втім, куди вона могла втекти? Адже ніде не лишилося жодної
травинки, а в Мальвілі вона мала досхочу сіна і ячменю.
За якусь хвилю почув позаду тупіт товаришів, які намагалися наздогнати мене. За
сто метрів од ниви в Рюнах зі мною порівнявся Тома, який біг дуже швидко, а
потім випередив мене.
Здалеку я помітив, як Тома припав на коліна біля Пейссу, обережно повернув його
й підняв голову.
- Він живий! - крикнув Тома.
Я знесилено присів біля нього. Пейссу розплющив невидющі очі, він ніяк не міг
зосередитись, ніс і ліва щока були вимащені землею, з потилиці цебеніла кров на
сорочку Тома, який підтримував його. Колен, Мейссоньє й Момо, голісінький і
мокрий, прибігли тоді, коли я оглядав рану - широку, але, на перший погляд,
неглибоку. Останньою прибігла Мену. Вона прихопила в надбрамній башті пляшку
горілки, а також мій халат, в який закутала Момо.
Я хлюпнув горілки на рану, й Пейссу застогнав. Відтак улив йому ковток у рот і,
вмочивши носовичка, витер обличчя.
- Це неможливо, щоб його вдарила Бурка, - мовив Колен. - Особливо, коли зважити
на те, як він лежав.
- Пейссу, - мовив я, розтираючи йому горілкою скроні, - ти чуєш мене? Що
сталося?
Пейсу тихо, але виразно прошепотів:
- Емманюелю...
Я дав йому знову ковтнути горілки й знову розтер скроні.
- Що трапилося? - запитав я, поплескуючи його по щоках і намагаючись вловити
його погляд.
- Його щось оглушило, - мовив Колен, підводячись. - Зараз він опритомніє, йому
вже краще.
- Пейссу! Ти чуєш мене? Пейссу!
Я підвів голову.
- Мену, дай мені пояс від мого халата.
Я поклав пояс на коліна, згорнув учетверо носовичка, линувши на нього горілки,
обережно притулив до рани, яка й досі кровоточила, й, попросивши Мену потримати
цей компрес, закріпив його поясом Пейссу на голові.
- Не знаю, - зненацька озвався Пейссу.
- Не знаєш, як усе це трапилося?
- Ні.
Він знову заплющив очі.
- Ходи-но сюди, Емманюелю! - покликав мене Колен.
Він стояв біля плуга спиною до нас. Коли я підійшов, обличчя в нього було
схвильоване, очі втупилися в мене.
- Подивись на це, - прошепотів він.
Коли ми вперше запрягли Бурку, то помітили, що бракувало ремінця, яким прив’язувалася голобля. Ми замінили його нейлоновою мотузкою, що нею кілька разів
обмотали голоблю й зав’язали. Ця мотузка була перерізана.
- Це могла вчинити тільки людина, - сказав Колен. Він зблід, губи йому
пересохли. Потім додав: - Перерізала ножем.
Я підніс обидва кінці мотузки до очей. Переріз був рівний, без зазубрин, без
розсотаних ниток. Я опустив голову, не вимовивши ні слова.
- Той, хто розпряг Бурку, - вів далі Колен, - розстебнув пряжки шлеї, ліву
пряжку попруги, однак, коли наштовхнувся на вузли з правого боку, розсердився й
застосував ножа.
- Спершу, - мовив я тремтячим голосом, - він ударив ззаду Пейссу.
До нас підійшли Мену, Мейссоньє й Момо і прикипіли до мене очима. Тома,
опустившись на одне коліно, підтримував на руках Пейссу й також дивився на
мене.
- Егей! Егей! - вигукнула Мену, тоді з жахом озирнулася довкола і, схопивши
Момо за руку, пригорнула до себе.
Запала мовчанка. Мене огорнуло змішане почуття страху й іронії. Тільки один
господь відав, як палко молилися ми до нього, щоб десь уціліли ще люди. І тепер
переконалися: вони є.