Однак я був напоготові, карабін тримав у руках, а не за плечем, і пильнував за
обрієм.
Через півтори години сліди Бурки вивели нас із Рюнів і круто повернули
праворуч, на захід, між пагорком і скелею. Місцевість тут була така сама, як і
біля Мальвіля: з півночі - скеля, в підніжжі скелі - потічок, який біля
Маяьвіля вже пересихає, а тут іще повноводий і швидкий.
Я зовсім не знав, хто живе там, у тій ущелині в скелі, замурованій стіною, в
якій пробили вікна. Якісь неговіркі люди, яких підозрювали в поганих звичках і
навіть гірше - вони незаконно полювали на землях сусідів. Пан Кутельє називав
їх за вигляд їхнього житла “троглодитами”. Але для мешканців Мальвіля вони були
просто “чужинцями”, навіть більше, - “циганами”, оскільки голова родини походив
з півночі. До того ж усім не давало спокою й те, що цих людей ніколи не бачили
в Мальжаку: вони запасалися необхідними речами у Сен-Совері. Але найстрашніше,
звичайно, було те, що про них майже нічогісінько не знали, навіть із скількох
осіб складається їхнє плем’я. Однак розповідали, що старий, про якого дядько казав мені, що він поставою й
обличчям схожий на людину з Кро-Маньйона [5 Кро-Маньйон - печера у Франції, де було знайдено рештки людей сучасного типу, які існували в
Європі наприкінці палеоліту. (Примітка перекладача).], двічі “сидів” у в’язниці: перший раз за бійку, а другий - за те, що зґвалтував свою доньку. Її
єдину я знав з цієї сім’ї, вона звалася Каті й служила в ла-рокського мера. То була, як казали люди,
вродлива дівчина із зухвалими очима й легковажною поведінкою.
В часи “Гуртка” ферма троглодитів заінтригувала нас своєю назвою “Ставок”. Вона
інтригувала нас тому, що там не було ніякого ставка, лише багно між скелею й
крутим горбом. Ні електрики, ні дороги. Якась вогка ущелина, куди ніхто ніколи
не ходив, навіть листоноша залишав пошту, точніше одного листа на місяць, у
“Кюссаку” - чепурненькій фермі на горбі. Від листоноші Будно ми довідалися, що
звалися ті люди Варвурдами. На нашу думку, то було нехристиянське прізвище.
Будно твердив, що батько - “дикун”, але зовсім не бідняк. Має худобу й добрі
землі на пагорбі.
Я наздогнав Тома, зупинив його, взяв за руку й, нахилившись до вуха,
прошепотів:
- Тепер я йтиму попереду.
Від озирнувся навколо, глянув на годинника й мовив таким самим тоном:
- Але мій час іще не скінчився.
- Облиш. Я знаю цю місцевість, - сказав я й додав: - Ти йтимеш за десять метрів
позаду.
Я випередив його і, ще трохи віддалившись, подав рукою знак зупинитися. Сам я
також зупинився. Вийняв з футляра бінокль і, піднісши його до очей, пильно
оглянув місцевість. Пагорок і скелю розділяв похилий вузенький лужок. Пагорок
був такий же голий і почорнілий, як і все, що ми бачили, коли йшли сюди. Але
лужок, захищений скелею з півночі й затиснути між крутими схилами, постраждав,
так би мовити, трохи менше під час спустошення. Зовні він нагадував місцевість,
на якій рослинність обсмалилася, однак не обвуглилася, й земля, либонь, тому,
що до дня події досхочу напилася води, не перетворилась на сірий порох.
Подекуди виднілися жовтаві жмутики, напевне, то була трава, й стояли двоє чи
троє голих, почорнілих дерев. Я сховав бінокль у футляр і обережно рушив
уперед. Але на мене чекала інша несподіванка: земля під ногами була тверда й
неподатлива. В день події вода від тепла, очевидно, випарувалася з неї, як
випаровується вона з чайника.
У мене рясно потіли долоні, прискорено билося серце, гупало в скронях і навіть,
коли я ховав бінокль у футляр, легко тремтіли руки, що нічого втішного не
віщувало, коли б мені довелося стріляти. Я спробував дихати повільно й глибоко,
у такт своїм крокам, очі мої стежили то за Бурчиними слідами, то за лужком, що
стелився переді мною. Вітрець ані дихне, ніде ні звуку. За десять метрів
попереду я побачив невисокий кам’яний мур.
Усе відбулося дуже швидко. Я помітив кінський кізяк, що видався мені свіжим.
Зупинився й присів, щоб роздивитися його, навіть помацати, чи він ще теплий.
Тієї ж миті щось просвистіло в мене над головою. За хвилину біля мене з’явився Тома й також присів, тримаючи в руці якусь стрілу з чорним і дуже
гострим вістрям.
Невдовзі щось знову просвистіло над нами. Я ліг і поповз до кам’яного муру. Я повз так швидко, що, здавалось, залишив Тома далеко позаду, але,
на превеликий свій подив, коли поклав карабін поряд з собою й озирнувся
ліворуч, побачив, що він, розпростершись на землі, робив собі захисток,