накладаючи на мур каміння, яке з нього обвалилося. Дивна річ, він здогадався
захопити з собою стрілу. Вона лежала поряд з нами, жовте й зелене пір’я її хвостового оперення різко виділялося на тлі сірого пейзажу. Я подивився на
неї. Й не повірив своїм очам! Троглодити стріляли в нас із лука!
Я швиденько зазирнув за мур. За п’ятдесят метрів від нас, перетинаючи вузеньку долину, здіймався інший мур.
Посеред долини стояло обгоріле горіхове дерево. Позиція чудова, однак вони
все-таки помилилися: їм треба було пропустити нас за малий мур і атакувати на
відкритій місцевості. Вони вистрелили надто рано, коли я зупинився, побачивши
кінський кізяк.
Коли пролунав знову свист, я, сам не відаючи чому, підігнув ноги. То був
вчасний рефлекс, бо стріла, яка, здавалося, летіла з неба, вп’ялася глибоко в землю за півметра від моїх ніг. Цією стрілою, мабуть,
вистрелили вгору під певним кутом, щоб надати їй траєкторії дуги. Я зразу
помітив, куди цілився стрілець, - у захисток Тома. Я кивнув йому повзти за мною
й сам відповз на кілька метрів ліворуч попід муром.
Просвистіла ще одна стріла й поцілила в самісіньке каміння, яке ми щойно
кинули, але за метр від попереднього. Я почав повільно рахувати: “Один, два,
три, чотири, п’ять”. Пролунав новий свист: отже, стрільцеві потрібно було п’ять секунд, щоб узяти стрілу, покласти її на тятиву, прицілитися й відпустити
хвостове оперення. Стріляли не з двох, а лише з одного лука.
Я зяяв з карабіна оптичний приціл. Тепер він мало допомагав, бо дуже
збільшував. Я шепнув Тома зайняти позицію з того боку каміння і, як тільки
стрельну двічі, висунути голову за мур, вистрелити навмання разів зо два й
негайно перебратися на інше місце. Він усе зрозумів. Я провів його очима. Коли
він зупинився, я зняв запобіжник і став на коліна, нахиливши голову й тримаючи
карабін обома руками. Потім раптово підвівся, прикладаючи зброю до плеча,
обернувся, сподіваючись побачити бодай краєчок лука за горіхом, двічі вистрелив
і сховався. Тієї ж миті, коли я перебігав на інше місце, пролунали два постріли
з рушниці Тома. Вони були набагато гучніші від сухого ляскання моїх куль.
Я чекав відповіді, її не було. Зненацька, на превеликий свій подив, побачив, що
метрів за десять від мене Тома підвівся й спокійно стоїть, поклавши рушницю на
передпліччя.
- Лягай! - просичав я йому.
- Вони вивісили білий прапор, - сказав він спокійно й неквапливо повернув до
мене голову.
- Лягай! - крикнув я сердито.
Він скорився. Я дістався до купи каміння й зазирнув за мур. Звідси було видно,
як там розмахували луком, на кінці якого висів білий носовичок, однак не видно
було руки, що розмахувала ним. Я підніс до очей бінокль і оглянув гребінь муру.
Але не побачив нічогісінько. Тоді я опустив бінокль, склав долоні рупором і
крикнув місцевою говіркою:
- Для чого ти вистромив свою білу ганчірку? Відповіді не було. Тоді я повторив
своє запитання літературною мовою.
- Здатися! - відповів літературною мовою молодий голос.
- Заклади лук за голову й іди сюди! - гукнув я.
Запала тиша. Я подивився в бінокль. Лук і білий прапор не ворушилися. Я пильно
прислухався. Але не почув жодного звуку.
Почекавши з хвилину, я прокричав, не відриваючи бінокля від очей;
- Ну, чого ти ждеш?
- А ви не стрелите в мене? - запитав голос.
- Звичайно, ні.
Спливла ще якась хвилина, потім я побачив, як з-за муру з’явилася людина, заклавши лук за голову, як я наказував. Я опустив бінокль і
взяв карабін.
- Тома!
- Що?
- Коли він буде тут, сховайся за камінням і пильнуй. Не спускай очей з муру.
- Гаразд.
Чоловік ступав швидкими кроками, майже біг. На превеликий мій подив, він був
молодий, з розкуйовдженим білявим, з рудуватим відтінком чубом. Неголений,
зупинився по той бік муру. Я наказав:
- Кидай зброю сюди, перелазь через мур, клади руки на потилицю й ставай
навколішки. Затям собі, що в мене в обоймі вісім патронів.
Він скорився. Це був високий, кремезний молодик, одягнений у безбарвні джинси,
полатану картату сорочку й стареньку коричневу куртку, роздерту на плечі.
Обличчя його було бліде, ечі опущені.
- Подивись на мене.
Він підвів повіки, й мене здивував його погляд. То було зовсім не те, чого я
сподівався. Нічого підступного й жорстокого. Навпаки, Очі золотисто-карі, майже
дитячі, - вони дуже пасували до його круглого обличчя, широкого, з пухлими
губами рота. Я звелів йому подивитися на мене, й він подивився. Сором’язливо, зі страхом, наче дитина, яка чекає лайки. Я сів за два метри від нього,