спрямувавши в його бік дуло карабіна. Й мовив, не підвищуючи голосу:
- Ти сам?
- Так, - відповів він швидко.
- Вислухай мене уважно. Я повторюю: ти сам?
- Так, - цього разу він на мить завагався, перш ніж відповісти.
- Скільки в тебе залишилося стріл? - змінив я раптом тему.
- Там?
- Так.
Він поміркував.
- Дюжина, - відповів невпевдено. Потім додав: - Можливо, менше.
Дивний стрілець з лука, який не здогадався порахувати свої стріли.
- Скажімо, з десяток буде? - запитав я.
- Десяток, мабуть, буде.
Я подивився на нього й раптом сказав швидко й грубо:
- Якщо в тебе залишилося ще десять стріл, то чому ти здаєшся?
Він почервонів, розтулив рота, очі в нього забігали, але не промовив ні слова.
Не чекав такого запитання. Воно захопило його зненацька, й він зовсім
розгубився, неспроможний знайти якусь відповідь.
- Повернися до мене спиною й поклади руки на голову, - наказав я сурово.
Він незграбно повернувся на колінах.
- Сядь навпочіпки. Він підкорився.
- А тепер слухай. Я поставлю тобі зараз одне запитання. Єдине. Якщо збрешеш, я
продірявлю тобі череп. - І притиснув дуло карабіна до його потилиці. -
Зрозумів?
- Так, - відповів він тихо.
Я відчув, як тремтить його потилиця.
- Тепер слухай уважно. Я не ставитиму тобі двічі одне й те саме запитання. Якщо
збрешеш, вистрелю.
Я трохи помовчав, а тоді запитав так само швидко й грубо:
- Хто був з тобою за муром?
- Тато, - відповів він ледь чутно.
- А ще хто?
- Більш ніхто.
Я притиснув дуло до його потилиці.
- Хто ще?
- Більш ніхто, - відповів він без вагання.
Цього разу я впевнився, що він не брехав.
- У твого батька в лук?
- Ні. В нього рушниця.
Я побачив, як Тома обернувся і роззявив рота. Я подав йому знак не спускати
очей з муру й перепитав:
- У нього є рушниця?
- Так, мисливська двостволка.
- Твій тато мав рушницю, а ти - лук?
- Ні. Я не мав нічого.
- Чому?
- Тато не дозволяє мені брати рушницю.
- А лук?
- Лук також.
- Чому?
- Він мені не довіряє.
Гарні родинні стосунки, нічого не скажеш. В моїй уяві почав потроху
вимальовуватися образ троглодитів.
- То батько наказав тобі здатися?
- Так.
- І сказати, що ти сам?
- Еге ж.
А ми, повіривши, підвелися б, спокійно пішли б по свою Бурку й потрапили б в
самісінькі пазури до старого, який чекав на нас за муром з двостволкою. По кулі
на кожного.
Я зціпив зуби й суворо наказав:
- Розстебни пасок.
Він виконав це й знову поклав руки на голову. Його слухняність викликала в мене
співчуття: незважаючи на поставу й широкі плечі, він був ще зовсім хлопчисько.
Хлопчисько, якого тероризував батько, а тепер тероризую я. Я звелів йому
закласти руки за спину й зв’язав їх паском. Тільки тоді, коли зробив це, згадав про мотузку у кишені, зв’язав нею його ноги й, знявши з лука носовичок, заткнув рота.
- Тома, - мовив я до товариша.
- Ти пильнуватимеш за муром, скелею й пагорком. А я спробую обійти його з
пагорка.
- Ти викриєш себе.
- Як тільки побачиш щось із свого боку, навіть ствол рушниці, стріляй. Раз і
вдруге, для того, щоб примусити його опустити голову.
Я поповз уздовж муру до пагорка. За кілька метрів рука, що тримала карабін,
почала пітніти, а серце - шалено битися. Однак я був задоволений, що зумів
розгадати підступний задум троглодита.
Від пагорка на нічийній території між двома ворожими мурами йшов відріг у
невеличку долинку. Я розраховував, що цей відріг сховає мене від очей старого,
коли спробую опинитися в нього над головою. Однак не врахував того, що
видертися нагору буде надто важко. Схил був стрімкий, кам’янистий, рослинність зникла, взятися ні за що. Я закинув карабін за плечі, щоб
допомагати собі обома руками. За десять хвилин був увесь мокрий від поту, ноги
тремтіли, і я мусив зупинитися, аби перевести дух. Стояв однією погою на
виступі скелі, ледве тримаючись за неї обома руками. За кілька метрів од себе
розгледів гребінь відрогу, точніше те місце, де він зливався з пагорком. Коли
дістануся до тієї точки, то постану перед очима людини за муром, мов на долоні.
Я з острахом подумав, як мені стати, щоб скинути зброю і прицілитися, не
втративши рівновагу. Очі мені заливав піт, руки й ноги тремтіли, груди важко
дихали, ї я так занепав духом, що ладен був відмовитися від свого задуму й
спуститися вниз. Саме тоді я подумав, сам не знаю чому, про Жермена. Точніше,
уявив собі, як він без піджака посеред двору ферми “Сім буків” пиляє дрова. Він
був високий і товстий, а оскільки хворів на емфізему легенів, то завжди, коли