виконував якусь важку роботу, дихав нерівно, зі свистом. І раптом, коли моє
дихання заспокоїлося й у скронях мені перестало гупати, я приголомшено подумав,
що тільки-но чув Жерменове дихання. Я чув його виразно, воно долинало до мене з
того боку відрогу, з-за кількаметрової товщі дикого каменю. Отже, з другого
боку відрогу старий ішов у тому ж напрямку, що і я.
Піт заливав мене з голови до ніг, і мені здалося, що зараз моє серце
зупиниться. Якщо старому вдасться видертися нагору раніше, він побачить мене
перший. Я опинився в безвиході, не мав навіть часу спуститися вниз. Зрозумів,
що моє життя залежить від якихось двох-трьох секунд і що єдиний мій шанс на
порятунок - це дряпатися вперед і накинутися на нього. Я почав знову несамовито
дертися вгору, не звертаючи більше уваги на каміння, що котилося з-під моїх
ніг, бо був упевнений, що людина, оглушена своїм гучним диханням, не чула
мене.
Діставшись на вершину, я розчарувався, бо був майже переконаний, що наштовхнуся
тут на дуло рушниці, спрямоване в мене. Я визирнув з-за каміння, але не побачив
нікого. Й мені з грудей немовби зсунувся важенний тягар. І тут за якийсь метр
від себе я побачив досить міцний пеньок, у який можна було впертися лівим
коліном і утримати рівновагу на схилі, випроставши праву ногу й упершися нею в
камінь. Я скинув ремінь карабіна через голову, зняв запобіжник і виставив зброю
перед собою, готовий вистрелити кожної миті. Чув уривчасте й гучне сопіння, що
наближалося до мене, й, прикипівши очима до того місця, де мала з’явитися людина, відмовився від наміру кинути погляд вниз на рівнину й на Тома
за муром. Я намагався розслабитись і вирівняти своє дихання.
Моє очікування, яке, мабуть, тривало не більше кількох секунд, видалося мені
нескінченним: ліве коліно на пеньку задерев’яніло, і я відчув у всіх м’язах, навіть на обличчі, болісне напруження, начебто поволі перетворювався в
камінь.
Спершу з’явилася голова, потім - плечі, відтак - груди. Знесилившись чи шукаючи опори
для ніг, чоловік дивився вниз і не бачив мене. Я звів карабін і затамував
подих. І в цю мить сталося те, чого я не сподівався. Я націлився в серце
старого. Був певен, що влучу з цієї відстані. Але мій палець немічно лежав на
курку. Я ніяк не міг вистрелити.
Старий підвів голову, й очі наші зустрілися. Він блискавично звів рушницю. Сухо
клацнув мій курок, і я побачив, як кулі одна за одною вп’ялися в його сорочку й подірявили її. З рани вдарила цівка крові, очі старого
закліпали, рот розтулився й почав хапати повітря, відтак тіло перегнулося й
покотилося схилом разом з лавиною каміння, гуркіт якої луною відбивався в
ущелині.
Спустившись униз, я побачив, що Тома переліз через мур, тримаючи рушницю
напоготові, перетнув навскоси лужок і йшов до трупа. Опинившись у долині, я
пішов спершу розв’язати хлопця. Коли він побачив мене, очі в нього заокруглилися від подиву й
страху. Хлопець не сподівався побачити мене живого. І тим більше не повірив
мені, коли я сказав, що його батько мертвий.
- Ну, гаразд, ходімо побачиш сам, - сказав я, легенько підштовхнувши його дулом
карабіна в спину.
Дорогу нам перепинив Тома. Він забрав патронташ і рушницю старого й ніс її на
лівому плечі, а його рушниця висіла на правому.
- В самісіньке серце, - мовив він, трохи збліднувши. - Воно просто нашпиговане
кулями.
Я вийняв з карабіна обойму: вона була порожня. Отже, я випустив у старого п’ять куль.
- Можеш бути спокійний, - сказав Тома. - Він сконав зразу. - Й докинув: - Я
залишаю тебе. Піду позбираю стріли. Не забувай, що я комірник. - На останньому
слові він спробував усміхнутися й пішов.
Троглодитові було років п’ятдесят. Це був кремезний, світло-рудий чолов’яга в коричневих, дуже брудних вельветових штанях й такого ж кольору подертому
піджаку. Я дивлюся на це велетенське тіло, сповнене сили й позбавлене життя.
Дивлюсь також на його сина. Він зовсім не сумує. Раптом обертається до мене,
дивиться з боязкою пошаною й, схопивши мою праву руку, схиляється, щоб її
поцілувати. Я відштовхую його. Мені огидна ця його вдячність. Однак, побачивши,
як страх і розгубленість змінюють його обличчя, запитую, як його звати. Ім’я його Жаке (зменшене від Жак).
- Жаке, - кажу я приглушено, - допоможи Тома позбирати стріли.
Йому вже час іти звідси. Мені здається, що я зараз зомлію. Ноги в мене
тремтять, в очах потьмарилося. Сідаю в підніжжі схилу, за три метри від
троглодита, потім, оскільки мені не легшає, простягаюся, заплющую очі й