почуваюся дуже зле. Мене обливає піт. Потім відчуваю під собою холодну землю. Я
народжуюся вдруге. Мене охоплює страшне безсилля, але це - безсилля народження,
а не смерті.
За якийсь час сідаю й дивлюся на троглодита. Дядько порівнював його з людиною з
Кро-Маньйона. Щось подібне справді є. Випнуті щелепи, низьке чоло, випуклі дуги
брів. Однак, якби його помити, поголити, коротко підстригти, зодягти в нову
уніформу, то на вигляд він не був би примітивніший за пересічного старшого
офіцера з ударних підрозділів. Ні дурніший. Він теж добре обізнаний із тими
основними звірячими хитрощами, що їх називають військовим мистецтвом. Пастка.
Засідка. Псевдокапітуляція. Зупинити ворога в центрі, щоб обійти його з
флангу.
Я підводжуся й іду до Тома й Жаке. Вони не помітили мого занепокоєння.
Подумали, що я просто відсапуюся. Тома подає мені лук, і я оглядаю його. Зброя
ця заввишки з метр сімдесят сантиметрів і, здається, зроблена набагато краще,
ніж той лук, що його я подарував Біргітті.
Тома скінчив збирати стріли. Зв’язав їх у невелику в’язку нейлоновою мотузкою.
- Вона тамечки, - мовив Жаке, натякаючи на Бурку, й опустив очі.
Ми підіймаємося лужком, на якому де-не-де видніють кущики жовтуватої трави, й
хоча вони жалюгідні, все-таки на них приємно дивитися. Я кидаю погляд на Жаке,
його велику світло-руду голову й простодушне обличчя. Бачу його дитячі очі, що
втупилися в мене. Як я вже казав, вони золотисто-карі, але, дивна річ,
здається, в них зовсім нема білків, це, коли він зводить брови, надає йому
смиренного й сумного вигляду, і він скидається на собаку. На собаку, який
завинив і скавучить, щоб йому вибачили й розмовляли з ним. Він сповнений доброї
волі, покірності, готовності пожертвувати собою. Сповнений також сили, тієї
сили, про яку сам не здогадується і яку випромінюють його міцна шия, широкі
плечі й довгі, наче в мавподібних, руки, скуті м’язами. Великі долоні його, н а пів стискаю чи якусь невидиму рукоять, ніяк не
можуть розтулитися. Жаке крокує між Тома й мною, перевалюючись, кидаючи погляд
то на нього, то на мене, але особливо на мене, бо за віком я міг би бути йому
батьком.
Я показую йому лук і кажу літературною мовою (знаю вже, що він не розмовляє
місцевою говіркою):
- Де твій батько навчився орудувати цим знаряддям?
Жаке невимовно щасливий, що я заговорив до нього, й від радості аж трохи
заїкається. Він розмовляв якоюсь мішаною мовоют в якій я не ловлю ні відтінків,
ні ритму місцевої говірки. Акцент у нього і не тутешній, і не північний. Вплив
батька й школи призвів до утворення дивної суміші. Одне слово, як кажуть тут,
він “чужинець”.
- На півночі, - швидко відказує Жаке. - В стрілецькому товаристві. Казав, що
був там чемпіоном. - І додає: - Він сам викував вістря для стріл. Для
полювання.
Я вражено дивлюся на нього.
- Для полювання?! Він полював із цим? А чому не з рушницею?
- Само собою зрозуміло, й з рушницею теж, - мовить Жаке, по-змовницькому
посміхаючись.
Певне, він знає, що я не мисливець і що мої ліси відкриті для всіх.
Я мовчу. Здається, починаю розуміти будні троглодитів. Орудування стрілою
вважаю надто підступною справою. Набагато підступнішою, ніж застосування
сильця, бо єгер може помітити сильце, а стріла влучає в одну мить і вбиває
безшумно, не полохає дичину й не здіймає тривоги в сусідів. Вони, коли
почнеться мисливський сезон, небагато вполюють у своєму лісі.
Жаке, здається, відчув у моїй мовчанці осуд і з продуманою покірливістю каже,
щоб обеззброїти мене, Мальвільського вельможу, який ніколи не знав голоду:
- Якби він не мав лука, ми не їли б щодня м’ясо.
Звісно, вони їли м’ясо щодня. Я тільки зиркнув на нього. Він добре розповнів на дичині,
впольованій батьком. Але все ж одна річ мене дивує: невже можна поціляти
стрілою в кролика, який біжить?
- Тато, - мовить гордо Жаке, - пронизував на льоту фазана!
Тепер я вже знаю, куди дівалися дядькові фазани. Щороку дядько випускав дві-три
пари фазанів, але ніколи більше не бачив їх - ні їх, ні їхніх нащадків.
Захоплений своєю розповіддю, Жаке додає:
- Бачте, за звичайних умов він влучив би у вас першою ж стрілою.
Я насуплюю брови, а Тома мовить холодно:
- Нема чим хвалитися.
Час перейти на серйозніший тон, і через те я суворо кажу:
- Жаке, це ти оглушив нашого товариша й украв Бурку?
Він червоніє, опускає велику світло-руду голову й ніяково переступає з ноги на
ногу.
- То батько наказав мені це вчинити, - й дуже швидко веде далі: - Він наказав