мені вбити вашого товариша, але я не зробив цього.
- Чому?
- Бо то гріх.
Відповідь ця для мене несподівана, але я беру її до уваги. Допитую далі Жаке.
Він підтверджує батьків план, який я розгадав: заманити нас маленькими групками
до себе й убити всіх п’ятьох, щоб заволодіти Мальвілем. Справжнє божевілля. Після дня “Д” він міг би
заволодіти всією Францією, але йому закортіло тільки Мальвіля - ціною п’яти вбивств. Він не вбивав би, каже син, “наймитів”. І мою німкеню.
- Яку німкеню?
- Ту, що прогулювалася верхи в лісі.
Я дивлюся на нього. Не слід недооцінювати помилкових даних нерегулярної
розвідки. Замок і пані. Дика жакерія [6 Жакерія - селянське повстання у Франції 1358 року, яке було спрямоване проти феодалів й
охопило кілька провінцій. Його придушили з немилосердною жорстокістю. Слово
“жакерія” стало загальним у Франції для стихійних селянських повстань. (Примітка перекладача).]з убивством пана, а відтак зґвалтування господині замку. Пана чи панів? Бо я
дізнаюся, що Тома, Колен, Пейссу, Мейссоньє і я були для батька Жаке
“Мальвільськими панами”, й він часто з гнівом і ненавистю говорив про нас -
нас, які ніколи його не бачили. За його наказом син шпигував за нами.
Я зупиняюся, обертаюсь до Жаке й пильно дивлюся на нього:
- А тобі ніколи не спадало на думку, що ти можеш попередити нас, аби запобігти
всім цим убивствам?
Він стоїть переді мною, опустивши очі, заклавши руки за спину, й весь вигляд
його свідчить про каяття. Я запитую себе, чи здатний він повіситися, якщо я
накажу йому.
- О так, - мовить Жаке, - але якби батько довідався про це, він убив би мене.
Бо, звичайно, батько його був не тільки непереможний, а й усевідаючий. Я
дивлюся на нього: співучасть у вбивстві, замах на одного з наших товаришів,
крадіжка Бурші.
- Ну, Жаке, що нам з тобою робити?
Губи в нього тремтять, він ковтає слину, дивиться на мене добрими полохливими
очима й покірно мовить:
- Не знаю. Мабуть, ви вб’єте мене.
- Тільки цього ти й заслуговуєш, - озивається Тома, блідий від гніву.
Я зиркаю на нього. Він, мабуть, потерпав за мене, коли я видирався на пагорок.
А тепер вважає мене надто поблажливим.
- Ні, - кажу я. - Ми тебе не вб’ємо. По-перше, тому, що вбити - це гріх, як ти сказав. Але заберемо тебе з
собою до Мальвіля й на певний час позбавимо волі.
Я не дивлюся на Тома. Йому, певно, не сподобалося, що я вжив таке “клерикальне”
поняття, як гріх. Однак як іще можу я розмовляти з Жаке, як не мовою, котру він
розуміє?
- Самого? - запитує Жаке.
- Як це розуміти?
- Ви заберете мене самого до Мальвіля?
Я здивовано зводжу брови, і він додає:
- В нас є ще бабуся...
У мене складається враження, що Жаке почне зараз перераховувати, хто в них іще
лишився, проте він замовкає.
- Якщо бабуся захоче піти з нами, ми заберемо й її.
Я бачу, що його ще щось турбує. Думаю, що не моя погроза, бо його обличчя, на
якому можна все прочитати, дедалі сумнішае, неначе він боїться, що ми його вб’ємо. Я знов рушаю, наготувавши низку нових запитань, як раптом серед тиші
спустошеної й голої ущелини, якою ми йдемо поміж почорнілих недогарків дерев на
обгорілій землі, досить близько лунає кінське іржання.
Воно зовсім не схоже на іржання Бурки - це тріумфальне, владне й ніжне іржання
жеребця, який кружляє навколо кобили й розпалює її.
- Ви маєте коня?
- Так, - відповідає Жаке.
- І ви його не вихолостили?!
- Ні. Батько був проти.
Я зиркаю на Тома. Не вірю своїм вухам. Мене всього заполонює радість! Бодай
єдиний раз хвала батькові! Я зриваюся з місця й біжу, наче дитина. Більше того,
оскільки лук мені заважає, я віддаю його Жаке, який бере його без будь-якого
подиву й, роззявивши рота, біжить поряд. Звичайно, він обганяє нас на кілька
кроків і з кожною секундою віддаляється, тим більше, що я, засапавшись,
сповільнюю біг.
Ось і їхнє пристанище. Товсті почорнілі каштанові стовпи заввишки з півтора
метра, обсновані двома низками колючого дроту, утворюють перед “домом
троглодита” (більше печера, ніж дім) загороду приблизно на тисячу квадратних
метрів. Посередині загороди стоїть прив’язана до обгорілого дерева моя Бурка, вся тремтить із нетерпіння, а білява
грива кокетливо розсипалася по шиї. Хто б міг подумати, що це блюзнірство, хоч
воно ще не звершилося, може сповнити мене радістю! Незграбного першерона
спарувати з самицею англо-арабської породи! Настільки він негарний.
Темно-сірий, майже чорний, з велетенським крупом, товстенними ногами, з шиєю,
яку я не обхоплю й обома руками. По суті, своїм широким крупом він схожий на