місцевих вельмож. І він кружляє навколо Бурки, незграбно гарцює, хрипло ірже й
сипле іскри з очей. Гадаю, він усвідомлює, яка велика честь випала йому, й уміє
відрізнити дебелу кобилу першеронської породи від моєї миловидої Бурки, яку
необхідність вижити в розквіті літ - їй ледве сповнилося три роки - примушує
скоритися йому; за нею ж бо довгий ряд породистих предків.
Коди парування завершується, жеребець на якусь мить завмирає, лише ледь
тремтять його задні ноги. Потім голова опускається вниз, майже торкаючись
губами Бурчиної гриви. Він, якийсь немічний, перебуває в такому стані цілу
хвилину, знесилено розтуливши рота, й очі його згасають, наливаючись смутком.
Зрештою він тяжко відштовхується від кобили й ступає на землю чотирма ногами.
Потім здригається й нараз, підвівши голову, знову стає самим собою, починає
бігти могутнім нешвидким галопом попід огорожею, з войовничим іржанням усією
поставою насуваючись на нас, мовби збирається розчавити. Та за якийсь метр він
раптом стрибає убік, обминає нас і, віддаляючись у глибину загороди, скоса
зиркає на нас хвальковитими й веселими очима. Ще довго, коли я піду звідси, в
моїх вухах лунатиме тупіт важких чотирьох копит, під якими здригалася земля. На
тлі мертвого й німого пейзажу це глухе тупотіння здається мені таким же
захопливим, як і нове зародження життя.
У троглодитів не один, а два будинки, розміщених поряд; перший править за
житло, а другий, мабуть, за хлів, стодолу й свинарник. Вони збудовані
майстерно, з кам’яним дахом і дашком над входом до печери, а на даху - комин. Будинок дбайливо
обштукатурений, на першому поверсі засклені двері й вікно, на другому - двоє
вікон, у яких вціліли всі шибки. На віконницях залишилися сліди бордової
фарби.
Над дашком і чвертю даху стримить скеля метрів з п’ятнадцять заввишки. Її вершина, потовщена й кругла, нависла над будинком,
захищаючи його від дощу й навіть створюючи йому затишок. Але водночас ця
головаста скеля навіює жах. Здається, що її вершина ось-ось обвалиться й гепне
перед будинком. Однак, мабуть, уже тисячоліття минуло відтоді, як вона так
ризиковано тримає свою рівновагу. А Варвурд, оселяючись тут, мабуть,
пересвідчився, що вона ще вистоїть і протягом усього його життя.
Розташування будівель схоже на розташування нашого “Материнства” (тільки в нас
нема дашка), й саме це в день події врятувало життя троглодитам.
Я не бачу більш ніяких будівель, тільки в загороді невеличкий будиночок, схожий
на домашню пекарню.
Відчуваю чиюсь присутність і чийсь погляд. На порозі житла стоїть огрядна жінка
в чорному, досить брудному фартусі й дивиться на нас із забобонним подивом. Я
запитую себе, чи це не мати мого ворога, ступаю вперед і збентежено мовлю:
- Ти здогадуєшся, що сталося. Що не задля власної втіхи прийшов я сюди.
Вона опускає голову, нічого не відповівши мені. Я помічаю також, що мої слова
її зовсім не засмутили. Вона низенького зросту, обличчя в неї одутле, щоки
обвислі, шия брезкла й товста - підборіддя, здається, злилося з великими
грудьми, що погойдуються від найменшого руху, наче два мішки вівса на спині в
віслюка. З цього жирного обличчя з-під густого кучерявого білого волосся
дивляться досить гарні чорні очі.
- Як я здогадуюсь, це мусило статися, коли я бачу тебе тут, - спокійно каже
вона.
Ані тіні жалю й, дивна річ, місцевий акцент, навіть побудова речення.
- Повір, я дуже шкодую, - кажу, - але в мене не було вибору. Або твій син, або
я.
Відповідь її не менш несподівана:
- Заходь, - каже вона й сходить з порога, - щось перекусиш разом з нами. - І
додає місцевою говіркою, зітхаючи й знизуючи плечима: - Дякувати богові, він не
був моїм сином.
Я вражено дивлюся на неї.
- Ти розмовляєш місцевою говіркою?
- Та я ж із цих країв, - жваво відповідає вона місцевою говіркою і гордо
випростується з виглядом, ніби каже: “Я зовсім не дикунка”. - Я народилася в
Ла-Році, - провадить далі. - Ти знаєш Фальвіна з Ла-Рока?
- Шевця, який приручив ворону?
- Він - мій брат, - мовить жінка шанобливо. - Заходь же, хлопче, - додає вона,
- почувай себе тут, як вдома.
Але навіть сестрі поважного шевця з Ла-Рока я не зовсім довіряю. Беру в руки
зброю, вставляю обойму і, закриваючи затвор, заганяю патрон у ствол. Відтак,
замість іти попереду, штовхаю поперед себе Фальвіну, ніби з поштивості. Коли я
торкаюся її спини, в мене складається враження, що моя рука застряла в