смальці.
У будинку нічого підозрілого. Цементна долівка, подекуди залатана, за стіни
править світло-сірий камінь печери, їх залишили такими, якими вони були, не
пригладили навіть нерівності на їхній поверхні. Жодного сліду вогкості. Вгорі -
сволоки, на яких лежить поміст другого поверху, й оті маленькі дверцята, що в
кутку, певне, ведуть туди. З фронтонного боку -вікно, засклені двері й камін. У
каміні жевріє вогонь. Під вікном - полиця З чобітьми. Я відчиняю велику
незграбну шафу в стилі часів Людовіка XV, бурмочучи про людське око: “Можна?”
Праворуч - білизна, ліворуч - посуд. Посеред кімнати - великий, як кажуть
парижани, “хутірський стіл”, але задля екзотики до нього вони приставляють
ослони, а ми надаємо перевагу стільцям заради комфорту. Я нараховую сім м’яких стільців, але тільки чотири біля столу. Інші стоять під стіною. Переходжу
на другий бік столу. Уявляю собі, що саме тут, мабуть, колись сидів батько,
сідаю й собі спиною до глибини печери, поклавши карабін на коліна. Таким чином,
я не випускаю з поля зору обоє дверей. Подаю знак Тома сісти праворуч, щоб він
не застував мені дверей; Жаке також покірно сідає а того боку столу, спиною до
вікна.
Я дістаю з кишені пакунок з шинкою, що його мені дала Мену, коли ми йшли з
дому, а ображена Фальвіна щось вигукує й бурчить, щоб я їв з тарілки, а не з
голого стола, що вона зараз підсмажить мені до шинки яєчню й щоб я погодився
випити келих вина. Я погоджуюсь на все, крім вина, бо підозрюю, що воно з
вичавків. Замість вина прохаю молока, вона наливає мені його по вінця в
розмальований кухоль і не перестає торохтіти: вони справді продали теля перед
днем події, в них стільки молока, що не знають, куди його подіти, воно їх
просто затопило; вони роблять масло, але все одно лишається ще й для свині.
Однак, коли вона кладе на стіл круглий буханець і масло, мені аж очі лізуть на
лоба з подиву:
- Хліб! У вас є хліб!
- Ми завжди самі пекли хліб у “Ставку”, - каже Фальвіна. - Варвурд сіяв пшениці
стільки, що її вистачало нам на цілий рік і навіть ще лишалося. Правда, пшеницю
доводилось молоти на ручних жорнах, бо в “Ставку” не було електрики, масло
також колотили в ручній масниці. Варвурд нічого не хотів купувати.
Нарізавши хліба для всіх, як це, мабуть, робив Варвурд за життя, я обмірковую
її слова. Взагалі цей відлюдник Варвурд хотів жити в своєму закутку,
користуючись власними засобами. Навіть перелюбство він чинив з дочкою.
Однак, коли я натякаю на пригоду з Каті, Фельвіна червоніє.
- У тому, що сталося, - мовить вона сором’язливо, - нема ніякого сумніву. Але Каті сама винна. І вона все-таки не його
дочка. Так само, як і М’єтта. Вони - діти моєї дочки Раймонди.
Коли Фальвіна називає ім’я М’єтти, Жаке підводить голову по той бік столу й з острахом зиркає на неї. Але це
триває лише мить, і мене бере сумнів, чи взагалі я щось бачив.
Я насилу жую хліб. Чекаю обіцяну яєчню. Та все ж смак сільського хліба, добре
намащеного маслом (вони в “Ставку” солять масло не так, як це ще дехто робить у
нас), здається мені чудовим і навіює трохи смуток, бо нагадує попереднє життя.
- А хто пече тут хліб? - запитую я, щоб висловити свою вдячність.
- До останнього часу це робив Луї, - відповідає Фальвіна, зітхаючи. - А після
його смерті - Жаке.
Фальвіна гомонить і гомонить, снуючи по кімнаті, важко дихає й зітхає,
торохтить безперестану й сипле десять слів там, де досить й одного. Щоб
підсмажити троє яєць, їй треба мінімум півгодини, й за цей час я буду про все
добре поінформований.
Фальвіна - літня жінка, і їй треба повернутися до діда-прадіда, щоб розповісти
мені, що її дочка Раймонда мала двох дочок, Каті й М’єтту, від першого чоловіка, а овдовівши, вийшла вдруге за Варвурда, який,
овдовівши також, залишився з двома хлопчиками - Луї й Жаке.
- Ти здогадуєшся, якої я думки про цей шлюб, особливо коли зважити, що мій
сердешний Гастон також помер і мені довелося прийти сюди жити, так би мовити,
по-дикунському - без електрики, без води, навіть газу нема, про який Варвурд не
хотів і чути, варити їсти доводиться біля каміна, як колись давно. Такого
хліба, що ти оце їси, в тебе нема, - веде вона далі місцевою говіркою, звівши
очі вгору, - його дуже важко жувати. За десять довгих років я небагато з’їла його у Варвурда.
Слухаючи все це, я наминав шинку, яєчню й молоко, а Фальвіна, заклопотана, наче
курка, так не сіла й на хвилинку за стіл біля нас, не з’їла ні шматочка, вдаючи, що стримується в їжі й після смерті Варвурда. Та хоч