яка вона була балакуча, проте не все мені розповіла.
- Жаке, - кажу я, витираючи дядькового ножика об м’якушку останнього шматка хліба, - візьми заступ, кирку й поховай батька, Тома
наглядатиме за тобою. - І додаю, клацнувши вістрям ножика й ховаючи його в
кишеню: - До речі, я помітив, що на ньому непогані черевики. Буде добре, якщо
ти їх знімеш. Вони тобі знадобляться.
Жаке, трохи згорбившись і похиливши голову на знак своєї покірливості,
підводиться. Я встаю також, тримаючи карабін у руці, підходжу до Тома й шепочу
йому:
- Оддай мені Варвурдову рушницю. Візьми тільки свою. Хай цей хлопець іде
попереду, а коли він копатиме яму, тримайся на відстані й не спускай з нього
очей.
Жаке, скориставшись із нашої тасмної розмови, наближається до Фальвіни й щось
шепоче їй на вухо.
- Жаке! - гукаю я суворим топом.
Він здригається, червоніє й, не промовивши ні слова, погойдуючи величезними
руками, в супроводі Тома йде до дверей. Тільки-но вони вийшли, я обертаюся до
Фальвіни.
- Жаке оглушив нашого товариша і вкрав у нас кобилу. Ні, Фальвіно, не захищай
його, я знаю, що він виконував Варвурдів наказ, але все-таки заслуговує
покарання. Ми конфіскуємо його майно й заберемо Жаке до Мальвіля, де позбавимо
його волі.
- А що буде зі мною? - розгублено питає Фальвіна.
- Тобі я даю право вибору: або йди з нами до Мальвіля, або залишайся тут. Якщо
зостанешся тут, я дещо тобі залишу.
- Зостатися тут? - злякано вигукує вона. - А що я робитиму?
Ллється потік слів; які я вислуховую уважно. Вопи мене заінтриговують, бо серед
них немає одного слова, якого я чекаю від неї, а саме: слова “сама”. Адже її
повинно б лякати те, що вона лишається “сама” в “Ставку”. А Фальвіна, яка так
багато торохтить, не вимовила цього слова. Я нюхав повітря, наче мисливський
собака. Дарма. Однак ця старушенція щось від мене приховує. Я розкусив її з
самого початку. Щось або когось. Більше я не слухаю її. А оскільки мій нюх
підводить мене, роздивляюся по кімнаті, старанно вивчаю її. Навпроти раптом
помічаю дошку, прикріплену до стіни з сирої цегли сантиметрів за сорок від
долівки, а на ній цілу низку чобіт. Я перебиваю Фальвіну уривчастим голосом:
- Твоя дочка Раймонда померла. Луї також. Жаке саме зараз ховає Варвурда. Каті
перебралася до Ла-Рока. Так чи ні?
- Та так, - відповідає спантеличена Фальвіна.
Я міряю її поглядом і стьобаю своїм голосом, наче батогом:
- А М’єтта?
Фальвіна розтуляє рота, наче риба. Я не даю їй часу отямитися:
- Так, М’єтта. Де вона?
Вона кліпає повіками й відповідає ледь чутним голосом:
- Вона також перебралася до Ла-Рока. Один лише бог знає, що з нею...
Я перебиваю її:
- До кого?
- До мера.
- Отже, як і Каті? Виходить, мер мав двох служниць?
- Ні, я помилилася. До корчми.
Я замовкаю. Опускаю очі. Дивлюся на її литки, вони дуже товсті.
- В тебе болять ноги?
- О так, у мене дуже хворі ноги! - відповідає вона і заспокоюється, радіючи
такому поворотові. - Це все через мою біганину. Подивися, - вона піднімає
спідницю, щоб показати мені литки, - які в мене розширені жили.
- Коли йде дощ, ти взуваєш чоботи?
- Ніколи. Я не можу їх узути. Особливо відтоді, як захворіла на флебіт...
Про свої ноги вона може розповідати без кінця. Цього разу я навіть не вдаю, що
слухаю її. Підводжуся з карабіном у руці й, обернувшись спиною до Фальвіни,
простую до полиці з чобітьми. На ній - три пари жовтих гумових чобіт великого
розміру - 44-го або 46-го, а поряд одна пара набагато менша, 38-го розміру, не
більше, чорна, на високих підборах. Я перекидаю карабін у ліву руку, а правою
хапаю малі чоботи, обертаюся, підіймаю їх над головою й мовчки кидаю під ноги
Фальвіні.
Вона ступає крок назад, дивиться на чоботи, що лежать на цементній долівці,
наче на гадюк, готових її вкусити. Відтак підносить пухкі руки й затуляє ними
обличчя. Вся побагровіла. Не наважується й глянути на мене.
- Зараз же приведи її, Фальвіно.
Западає короткочасна мовчанка. Фальвіна зиркає на мене. Поволі заспокоюється.
Вираз її одутлого обличчя змінюється. В чорних очах спалахує вираз потайної
зухвалості.
- А може б, ти сам пішов по неї? - запитує вопа єхидно.
Я не відповідаю, і Фальвінині обвислі щоки здригаються, вона всміхається,
блискаючи маленькими гострими зубками. З її погляду все це цілком природно. Я
переміг і вбив Варвурда. Я займаю його місце, і мені тепер належить усе. М’єтта також. Але я керуюся не стільки розумом, скільки доброчесністю, й
відмовляюся від свого права переможця.