Повторюю, не підвищуючи голосу:
- Я звелів тобі зараз же привести її.
Усмішка щезає з її обличчя, вона опускає голову й дріботить до виходу. Плечі,
стегна, товсті литки - все погойдується.
Я повертаюся й сідаю біля столу обличчям до дверей. Руки мої, які я кладу на
дубову дошку столу, почорнілу від миття, тремтять, і я силкуюся опанувати себе.
Знаю: та, що зараз з’явиться переді мною, буде дуже великою радістю і дуже великою небезпекою. Знаю
також, що ця М’єтта, яка житиме одна серед шістьох чоловіків, не рахуючи Момо, поставить перед
нами жахливі проблеми, і я повинен бути дуже уважним, якщо хочу, щоб життя в
Мальвілі й далі було мирним.
- Ось і М’єтта, - мовить Фальвіна, штовхаючи її до кімнати.
Коли б у мене було сто очей, то і їх не вистачило б, щоб роздивитися її.
Мабуть, їй років з двадцять. І яке оманливе це ім’я - М’єтта [7 Miette - крихта (франц.).]. Від бабусі вона успадкувала чорні очі й пишне волосся, тільки смолистого
кольору. Але на зріст вона вища сантиметрів на десять, плечі в неї широкі,
гарно окреслені, груди високі й випуклі й захищають її, наче щит, стегна
округлі й ноги м’язисті. О, звичайно, коли б я захотів знайти якийсь гандж, то міг би сказати,
що в неї трохи великий ніс, трохи широкий рот, надто велике підборіддя. Але ні,
я не збираюся цього дошукуватися, милуюся всім, навіть її незграбністю.
В мене дуже тремтять руки, хоча я не бачу їх, але від цього тремтить усе моє
тіло. Я ховаю руки під стіл, грудьми лягаю на краєчок столу й, занімівши,
пожираю очима М’єтту. Тепер я розумію, що відчув Адам, побачивши одного ранку біля себе Єву, ще
вогку з гончарного круга, на якому її виліпили. Але не можна так дуже ціпеніти
від захоплення, роззявляти так широко рота від несподіванки, як це роблю я. В
цій печері, в глибині якої я причаївся зі зброєю, М’єтта розливає світло й тепло, її полатана блузка сяє, поношена, подекуди
посічена міллю, червона колись спідниця піднята вище колін. У неї міцні ноги,
як у жіночих скульптур, виліплених Майолем, і вона широкими босими ступнями
стоїть на долівці, з якої, здається, черпає силу. Чудове людське створіння, ця
майбутня мати людей.
Я відриваю від неї очі, випростуюся на стільці, хапаюся обома руками за краєчок
столу й кажу:
- Сідай, М’єтто...
Голос мій звучить хрипко. Я думаю про те, що треба говорити твердіше.
М’єтта, не промовивши ні слова, сідає там, де перед цим сидів Жаке, її відділяє
від мене вся довжина стола. В неї гарні й лагідні очі. Й вона дивиться на мене
без будь-якої сором’язливості, як дивляться діти на нову людину, що прийшла в їхній дім.
- М’єтто, - мені подобається це ім’я, - ми забираємо з собою Жаке.
Її темні очі збентежено блискають, і я негайно додаю:
- Не хвилюйся, ми його не скривдимо. А якщо твоя бабуся й ти не бажаєте
лишатися в “Ставку”, можете перебратися з нами до Мальвіля.
- Ай справді, як нам лишатися самим у “Ставку”? - озивається Фальвіна. - Хлопче
мій, як я тобі вдячна!
- Мене звуть Емманюелем.
- Ну, дякую, Емманюелю.
Я обертаюся до М’єтти.
- А ти, М’єтто, згодна?
Дівчина мовчки нахиляє голову. Вона неговірка, але очі її промовляють замість
неї. М’єтта невідривно дивиться на мене. Вона щось обмірковує й оцінює нового
господаря. Заспокойся, М’єтто, тебе в Мальвілі чекають тільки друзі.
- Звідки в тебе таке ім’я - М’єтта?
- Насправді вона зветься Марі, - озивається Фальвіна. - Але вона дуже довго не
росла, бо, бідолаха, народилася передчасно, в сім місяців. І Раймонда називала
її “мов’єттою” [8 Польовий жайворонок; квола, немічна людина (франц.).]. А наша Каті, якій було тоді три рочки, вимовляла це слово “м’єтта”, і ось відтоді це ім’я прилипло до неї.
Відчиняються двері, і в супроводі Тома входить Жаке. Забачивши М’єтту, Жаке зупиняється, блідне, дивиться на неї, відтак обертається до Фальвіни
й з гнівом вигукує:
- Я ж тобі казав...
- Гей, ти, ану облиш! - гримає на нього Тома, який цілком серйозно грає роль
охоронця.
Він ступає вперед і, вздрівши М’єтту, що її затуляв від нього Жаке, торопіє. Рука, яку він збирався покласти на
плече Жаке, опускається.
- Жаке, то не бабуся сказала мені, що М’єтта тут переховується. Це я сам відгадав, - озиваюся спокійно.
Жаке дивиться на мене, розтуливши рота. Він ні на мить не бере мої слова під
сумнів. Вірить мені. Більше того, кається, що намагався дещо приховати від
мене. Я нагадую йому батька: я непогрішний і все знаю.
- Ти не вважай себе більшим хитруном, ніж пани з Мальвіля! - каже йому Фальвіна
глузливо.
Тепер вона говорить про мене в множині. “Мій хлопче” чи “пани”? Правди тут так
і не доможешся. Я дивлюся на Фальвіну. Підозрюю її в підлості. Але не хочу
передчасно осуджувати. Кого не зіпсували б десять років рабства в троглодита?
- Жаке, що ти шепнув бабусі, коли йшов ховати батька?
Він тримає руки за спиною, голову схилив на груди, очі втупив у землю й
засоромлено каже:
- Я спитав у неї, де М’єтта. Вона сказала: в стодолі. І я шепнув їй, щоб вона не казала цього панам.
Я вражено зиркаю на нього.
- Отже, ти збирався втекти з Мальвіля, забрати з собою М’єтту й сховатися з нею?
Жаке червоніє. Тоді відказує пошепки:
- Так.
- І куди б ви пішли? Що їли б?
- Не знаю.
- А бабуся? Вона лишилася б у Мальвілі?
Фальвіна, яка підвелася, коли ввійшли чоловіки (рефлекс, що виробився в неї за
Варвурда), стоїть поряд з М’єттою, спершись обома руками на стіл.
- Я не думав про бабусю, - відповідає Жаке, ніяковіючи.
- Та невже? - вигукує приголомшена Фальвіна і заливається слізьми.
Сумніваюся, що Фальвіна - плакса, але ж Жаке був, мабуть, її улюбленцем. Є від
чого заплакати.
М’єтта кладе свою руку на Фальвінину, підводить очі й дивиться на неї, хитаючи
головою, наче каже: “Я тебе не кинула б”. Мені хочеться почути М’єттин голос, та, з іншого боку, я розумію її, хоч вона й мовчить: її погляд
промовляє про все. Мабуть, це за Варвурда, який примушував усіх мовчати, в неї
виробилася звичка вдаватися до міміки. Я веду далі:
- Жаке, ти питав згоди у М’єтти щодо свого плану?
М’єтта хитає головою, а Жаке засмучено дивиться на неї.
- Ні, - відповідає він ледве чутно. Западає мовчанка.
- М’єтто, - кажу я, - іди з нами доброхіть до Мальвіля. Бабуся також піде. Жаке,
починаючи з цієї хвилини, ніхто не має права сказати: “М’єтта належить мені”. Ні ти. Ні я. Ні Тома. І ніхто в Мальвілі. Зрозумів?
Він схвально киває головою.
- Чому ти намагався приховати від мене, що М’єтта в “Ставку”? - питаю я далі.
- Сам знаєш чому, - тихо відповідає він.
- Ти боявся, що я ляжу з нею спати?
- О ні, на це ти маєш право, якщо її ласка.
- Тоді, що я вдамся до сили?
- Так, - шепоче він.
Отже, він думав не тільки про себе, а й про М’єтту. Однак я відчуваю, що мені треба бути трохи суворішим. Він обеззброює мене
своїми добрими очима. Мені пе треба піддаватися. Я повинен навчити його належно
поводитися, бо він житиме з нами.
- Вислухай мене, Жаке. Є одна річ, яку ти повинен зрозуміти. Це тільки в
“Ставку” вбивають, ґвалтують, оглушують людей і викрадають коня в сусіди. В
Мальвілі такого не роблять. Як зветься твій кінь?
- Силач.
- Гаразд. Зараз ти підеш і запряжеш Силача. Сьогодні ми зможемо перевезти
тільки частину майна. Завтра ми повернемося знову, запрягши й Бурку в нашого
воза. Зробимо стільки ходок, скільки буде потрібно.
Жаке відразу йде до дверей. Тома, здається, розгнівався, круто повертається і
йде його супроводжувати.
- Не турбуйся, Тома. Тепер він не втече! - кидаю я йому.
Тома повертається, радий, що може знову дивитися на М’єтту. Він прикипає до неї очима. Мені здається досить безглуздою його
закоханість, я забуваю, що кілька хвилин тому був у такому самому стані. М’єттині чарівні очі невідривно дивляться на мої, радше на мої губи, за рухом
яких вона стежить, коли я розмовляю.
Мені хочеться все уточнити.
- М’єтто, я хочу тобі дещо сказати. В Мальвілі тебе ніхто не примусить робити те,
чого ти не бажатимеш.
Оскільки вона не відповідає, я питаю:
- Ти зрозуміла?
М’єтта мовчить.
- Звичайно, вона все зрозуміла, - озивається Фальвіна.
Я нетерпляче кажу:
- Фальвіно, дозволь їй самій щось сказати.
Фальвіна обертається до мене:
- Вона не може тобі нічого відповісти. Вона німа.