запевнив мене, що дорога через плоскогір’я хоч і довша, зате не захаращена обвугленими стовбурами дерев: він не раз
ходив тією дорогою, коли за наказом батька підкрадався до Мальвїля шпигувати за
нами.
Тільки-но віз, хоч і не без труднощів, виїхав на схил, що збігав до ферми
“Кюссак”, й ми опинилися на битому шляху, де нас застала ніч, мені забаглося
спробувати вирватися вперед, щоб заспокоїти друзів у Мальвілі. Але коли я
побачив чи, точніше, почув, що Силач кинувся бігти галопом за Буркою, а за
возом заревіла корова, бо мотузок ледь не задушив її, я зупинив свою кобилу й
пішов ступою. Бідна корівка довго не могла заспокоїтися. Я довідався, що вона
називалася Маркізою, це ставило її на дворянській драбині набагато нижче від
нашої Принцеси. Дядько твердив, що то під час Французької революції, коли
селяни в нашій місцевості проганяли аристократів, бажаючи поглумитися з них,
почали так кумедно називати своїх тварин. “Це не така вже й велика кривда, -
робила висновок Мену. - Вони чинили з нами набагато гірше. Ти, Емманюелю, не
повіриш, навіть за часів Иаполеона III в Ла-Році один граф повісив свого кучера
тільки за те, що той йому не підкорився. І що ж? Навіть на жоден день не
посадили цього графа до буцегарні!”
Коли я побачив здалеку освітлену смолоскипами головну башту замку, серце моє
радісно закалатало. Я відчув те саме, що відчував середньовічний вельможа, коли
він переможцем повертався додому, везучи до свого замку хури трофеїв і бранців.
Звичайно, я не зґвалтував М’єтту й вона не була моєю полонянкою. Навпаки, я її визволив. Але трофеї були
незвичайні і їх вистачить набагато більше, ніж на три зайві особи, які нам
тепер доведеться годувати: дві корови - Маркіза, яка ось-ось мала отелитися, і
друга дійна корова, що разом з бнком тимчасово залишилася на фермі “Ставок”,
кнур і дві льохи (не рахуючи ковбасних виробів), удвічі чи втричі більше курей,
ніж у Мену, й особливо багато зерна, бо Варвурд мав звичку сам пекти хліб. Його
ферма хоч і здавалася убогою, але їй належали родючі землі на плоскогір’ї, поряд з фермою “Кюссак”. Того вечора ми не забрали й десятої частини
багатства “Ставка”. І я розраховував, що доведеться цілісінький день завтра й
позавтра возити його двома возами, щоб переправити все до Мальвїля.
Цікаво, що з відсутністю автомобіля змінився ритм життя: щоб проїхати від
“Кюссака” до Мальвіля конем, нам потрібна була ціла година, а на своєму
автомобілі з кузовом “універсаль” я здолав би що відстань за десять хвилин. І
які думки роїлися в мене в голові під час цього повільного погойдування верхи
на Бурці, коли я відчував її тепло й вдихав запах поту; позаду, обхопивши мене
руками, сиділа М’єтта, притиснувшись обличчям до моєї потилиці, а грудьми до моєї спини. Яким
щасливим робила вона мене! Як мені було приємно! Вперше після дня події я так
добре почувався, А втім, не зовсім. Думав про Варвурда, який лежав тепер у
землі. Хитрий чолов’яга! Жив тільки за своїми законами, не визнавав ніяких інших. Це ж треба було
придумати - колекціонувати самців! У місцевості, де всі вирощували тільки
самиць, він на своїй маленькій фермі мав кнура, жеребця й бика.
Ми наближаємося до Мальвіля, й тепер мені нелегко стримувати Бурку, яка щоразу
починає бігти риссю. Але через оту бідолашну Маркізу, яка плентае за возом,
погойдуючи черевом між короткими ніжками, я стримую її. Я запитую себе, що
думає моя кобила про сьогоднішній день. Її викрали, майже зґвалтували й привели
знову до рідного дому. Тепер я знаю, чому вона пішла зі злодієм: від нього
тхнуло жеребцем. А зараз, мабуть, Любонька почула також наше наближення, бо до
нас долинуло далеке іржання, на яке відгукується Бурка й трохи перегодя, з
подивом (“Що? Ще одна кобила?!”) лунає могутній голос Силача. Вечір, що
опускається на землю, сповнюється запахом тварин, які перегукуються між собою.
То тільки ми нічого не відчуваємо. М’єтта горнеться до моєї спини. Коли Бурка починає бігти риссю, М’єтта притискається ще міцніше, ще дужче зціплює руки в мене на животі.
Безперечно, вона вперше їде верхи. Цього вона не забуде. Я також. Усі ті
заокруглення за моєю спиною живуть, тремтять і зігрівають мене. Я почуваю себе,
мовби мене вкопали в землю, обв’язали, ув’язнили. Якби я тільки міг також заіржати замість того, щоб думати. Й не боятися
майбутнього, живучи своїм теперішнім щастям.
У Мальвілі аж занадто багато горить смолоскипів. Два на головній башті й два