встромлені в бійниці надбрамної башти. В мене радісно калатає серце, коли я
дивлюся на свій чудовий, такий могутній уцілілий замок. Піднімаючись крутим
схилом, який веде до нього, милуюся велетенською головною баштою, що стримить
на задньому плані у тьмяному світлі смолоскипів, і надбрамною баштою, яка
височить переді мною; від неї тягнеться фортечний зубчастий мур, на якому
невдовзі, просунувши між зубців шию, з’являються якісь тіні, що їх розпізнати я ще не можу. Хтось махає смолоскипом на
парапеті. І кричить:
- Це ти, Емманюелю?
- Це - я! І Тома! Ми повертаємося з далеких країв!
Лунають вигуки. Невиразні слова. Чутно глухе рипіння двох стулок важкої дубової
брами. Великі завіси добре змащені, але брама все одно весело рипить. Я ступаю
за браму і впізнаю смолоскипника - це Момо.
- Момо, зачини браму за коровою!
- Емамуель! Емамуель! - збуджено вигукує Момо.
- Корова! - скрикує Мену, вдоволено сміючись. - Він привів нам корову!
- Й жеребця! - вигукує Пейссу.
Яким же я був героєм! Скільки слів виголошено на мою честь! Бачу, як рухаються
темні силуети. Поки що не впізнаю облич. Любонька в стійлі, яка тепер за кілька
кроків від нас, зачувши жеребця, щосили ірже, стукає копитом у двері, зчинивши
страшний гармидер, а Силач і Бурка по черзі відповідають їй. Я зупиняюся перед
“Материнством”, щоб Любонька побачила наших коней і заспокоїлася. Не знаю, чи
вона помітила їх, але замовкла. Я ж не бачу нічогісінько, бо Момо зі
смолоскипом зачиняє браму, а Мену з електричним ліхтариком (вона вперше
користується ним відтоді, як я його дав їй) оглядає за возом корову. Наші
оточили Бурку, й тепер я впізнаю Пейссу по білій пов’язці на голові. Хтось невисокий, мабуть, це Колен, бере мого коня за вуздечку,
і я зіскакую на землю; мені зовсім не подобається таке трюкацтво, воно здається
театральним, але я не міг вчинити інакше з М’єттою за спиною. Не встиг я торкнутися землі, як мене хапає в обійми Пейссу й
безсоромно цілує. “Облиш! Ти ж мене геть обслинив!” Сміх, веселощі, стусани,
жарти. Нарешті я згадую про М’єтту. Взявши її за талію, знімаю з кобили. “Вона важкенька! - кажу я. - Ось вам
М’єтта”.
Наближається Момо, розмахуючи смолоскипом, і світло смолоскипа вихоплює з
темряви М’єтту в ореолі чорного волосся. Западає мертва тиша. Всі ціпеніють. Момо також,
лише смолоскип тремтить у його руці. А за кілька метрів од нас чути голос Мену,
яка за возом ніжно, місцевою говіркою розмовляє з коровою: “Ой моя красуне, ой
моя люба, ти тільна, ти ось-ось отелишся. І ти, бідолахо, вся мокра, вони
примусили тебе бігти в такому стані, з телям в утробі!”
Оскільки друзі мовчать і далі, я вирішую відрекомендувати їх М’єтті.
- Це - Пейссу. Це - Колен. Це - Мейссоньє. А це - Момо.
М’єтта кожному з них подає й тисне руку. Ніхто не промовляє ні слова. Оціпеніння
триває. Тільки Момо, з доброго дива затанцювавши на місці, вигукує: “Мем’єнна! Мем’єнна!” (гадаю, що то спотворене “М’єтта!”), І, махаючи смолоскипом, він залишив нас у темряві, побіг розповісти
про все матері. Та ось з’являється й сама Мену. А оскільки Момо побіг зі смолоскипом хтозна-куди,
можливо, він роздивляється корову, Мену спрямовує ліхтарика на М’єтту й оглядає її з ніг до голови. Круглі плечі, повні груди, міцні стегна, м’язисті ноги - все гаразд.
- Ну-ну! - мимрить вона. - Ну-ну!
І більше ні слова. М’єтта поблискує очима. Друзі закам’яніли. З того, що Мену затримує світло ліхтарика на міцній М’єттиній постаті, я здогадуюсь, що вона схвально оцінює її. Принаймні за фізичну
силу - здатність народжувати, багато працювати. Про мораль Мену нічого й на
думку не спаде. Крім того “Ну-ну! Ну-ну!”, нічого більше вона не каже. Мовчить.
Ні пари з вуст. Я пізнаю в цьому її обережність. І її женоненависництво. Дуже
добре знаю, що вона зараз думає: “Не треба, хлопці мої, щоб вам ця пазуха
скаламутила голови. Жінка - це жінка. А жінок дуже мало добрих”.
Не знаю, чи М’єтта зніяковіла від того, що опинилася в центрі уваги незнайомих людей, але
становище врятував Тома, який зістрибнув з воза. Я бачу, як йому бранець, що ще
сидить на возі, передає дві рушниці. Ось він, обвішаний зброєю, іде до нас.
Його зустріли дуже добре. Не так, як мене, з несамовитою радістю. Або як М’єтту, з затамованим диханням. Але й він отримує свої стусани. Вперше бачу, що
друзі галасують навколо нього, - це ознака того, що нарешті він цілком
порозумівся з нами. Я задоволений цим. А розчулений Тома намагається відповісти