на цей вияв почуттів дружнім жартом.
- А ти, Емманюелю, як ся маєш? - питає Мену.
Я бачу, як вона усміхається мені, задерши вгору свою голівку.
- Дуже добре, - відповідаю я місцевою говіркою, - бо ти піклуєшся тільки про
корову!..
Я хапаю її під лікті, піднімаю в повітря, наче пір’їну, й цілую в обидві щоки. Потім розповідаю про “Ставок”, Варвурда та його
родину. Варвурд її зовсім не дивує. Вона вже чула про нього.
- Я йду, - зрештою мовить вона. - Поки ви розвантажуватимете воза, я приготую
вечерю.
І вона простує до будиночка, швидко дрібочучи ногами, перед нею витанцьовує
коло світла, і її постать здається ще крихітнішою, коли вона наближається до
звідного моста й підніжжя другого фортечного муру. Я вигукую:
- Мену! Готуй на дев’ятьох. На возі є ще двоє!
Нам вісьмом вистачило години, щоб розвантажити воза й тимчасово скласти все в
“Материнстві”, за винятком матраців, які я вирішив знести до будиночка, щоб
оселити там трьох новачків.
Доглянувши тварин і замкнувши їх, - Силача ми поставили в стійлі, в якому я
тримав свого жеребця до дня події і яке він не міг розбити, ані перескочити
через двері, щоб кинутися шукати кобил, - ми несемо матраци на другий поверх
будиночка й зразу ж спускаємося вниз; тут, у світлиці, горить вогонь, вже
накритий довгий монастирський стіл, і, на наш подив, серед нього величаво
стоїть стара дядькова гасова лампа, яка видається нам верхом розкоші: її
розшукав і полагодив під час нашої відсутності Колен.
Але Мену зустрічає нас холодно. Оскільки я йду поперед невеликого гурту, вона,
чорна й худа, обертається й гостро дивиться на мене, міцно стуливши губи й
скрегочучи зубами. Новачки ніяковіють. Старожили стримано жартують.
- А де ж іще двоє? - запитує вона сердито. - Оті чужинці зі “Ставка”? Ніби нам
своїх ротів бракує!
Я заспокоюю її. Перераховую всі скарби, що привезу до Мальвіля, не кажучи вже
про пшеницю, з якої ми зможемо пекти хліб, про одяг для Пейс су, адже Варвурд
був його зросту. Нарешті - про допомогу. Відтак виводжу з гурту Жаке й показую
їй.
Він оправляє на неї гарне враження. Мену симпатизує вродливим юнакам і взагалі
сильній статі. І потім усе-таки в Жаке такі плечі, такі руки! Як і з М’єттою, вона не вітається з ним за руку й не каже “добридень” (“Чужинець зі
“Ставка”. Ви ж знаєте: ганчірка ніколи не стане рушником”). Вона лише здалеку
киває йому головою. Своєю пихатістю Мену втерла б носа й герцогині.
- А ось...
Але я не встигаю відрекомендувати Фальвіну, кажіть вимовити її прізвище, бо
Мену, помітивши її, в ту ж мить, щоб я не зміг її зупинити, вибухає місцевою
говіркою, переконана, що “чужинка” нічого не розуміє:
- Ой боже мій! Та що це таке, Емманюелю? Кого ти привів на мою голову?
Сімдесятирічну старушенцію (сама Мену, якщо мені не зраджує пам’ять, має сімдесят п’ять). З молодою я ще можу якось змиритися, вона тобі, гадаю, робитиме деякі
послуги! Але ця стара корова годиться хіба що для того, щоб сидіти на кухні й
натоптувати свій кендюх! І вона така стара, така зморшкувата, - з огидою
докидає Мену, - що мене аж нудить, коли я дивлюся на неї! А весь цей жир на ній
- можна сказати, горщик із смальцем, який вивернули на тацю!
Фальвіна почервоніла, важко дихає, і я вже здогадуюся, що дрібні сльози градом
котяться по її щоках. Цієї сцени не бачить Мену, бо вона вдає, що не дивиться
на Фальвіну, й звертається тільки до мене.
- І до того ж ця старушенція не тутешня, вона чужинка, дикунка, як і її син!
Той чоловік спокусився був на рідну дочку. А хтозна”, чи не спокушався він і на
свою матір?
Це звинувачення несправедливе, й воно спонукає Фальвіну запротестувати.
- Але ж Варвурд не мій син! Він мій зять! - кричить вона місцевою говіркою.
Мену, отетерівши, обертається й уперше дивиться на неї, як на людську істоту.
- Ти розмовляєш по-нашому? - трохи зніяковівши, каже вона.
Всі перезираються, а старожили регочуть.
- Ну то й що? - озивається Фальвіна. - Я народилася в Ла-Році! Мабуть, ти знаєш
Фальвіна, який має майстерню біля замку? Я його сестра.
- Ти маєш на увазі шевця Фальвіна?
- Атож!
- Та він же мій троюрідний брат! - вигукує Мену.
Всі дивуються, як це може бути, що Мену не знала Фальвіни й ніколи навіть не
бачила її. Але я їй вірю.
- Сподіваюсь, - каже Мену, - що мої слова тебе не образили, адже я кинула їх не
в твій город.
- А я й не образилася, - мовить Фальвіна.
Отже, наші обидві старушенції порозуміються. На грунті здорової ієрархії. Я
навіть не хочу думати про те, хто з них верховодитиме в домі.