Западає тиша. Ми всі думаємо про Аделаїду. Крім Мейссоньє, який ще зовсім юним
заручився зі своєю Матільдою, Аделаїда всім нам допомогла передчасно
подорослішати. Й ми вдячні їй за це, навіть Мейссоньє, я цього певен, хоча він
такий доброчесний з виду.
Мабуть, Тома відчув, що я вдався до спогадів, бо мовчить. І я веду далі, тепер
майже переконавшись, що взяв гору.
- Це питання не моралі, а призвичаєння до обставин. Тома, в Індії є каста, в
якій, наприклад, об’єднуються п’ять братів, щоб одружитися з однією дівчиною. Ці брати і єдина жінка створюють
сім’ю, яка виховує дітей, не дошукуючись, від кого вони. Там вдаються до цього, бо
кожен брат неспроможний сам утримати свою сім’ю. Їх штовхають на це злидні, а нас тепер - необхідність. М’єтта - єдина тут жінка, здатна народжувати дітей.
Всі вони мовчать. Тома, який, мабуть, почуває себе побитим, більше не хоче
сперечатися, й інші не бажають висловлюватися. Та все ж я хочу почути їхню
думку, тому запитально дивлюсь на них і кажу:
- Ну?
- Мені це не подобається, - каже Пейссу.
- Що - це?
- Ота твоя індійська система.
- Питання ставиться не про те, що подобається, а про необхідність.
- Ні, я проти того, щоб ділити одну жінку з багатьма, - наполягає Пейссу.
Мовчанка.
- Я згоден з Пейссу, - озивається Колен.
- Я теж, - мовить Мейссоньє.
- І я, - роздратовано посміхається Тома.
Я дивлюсь на вогонь. Сталося щось неймовірне: я залишився сам! Мене побито!
Причому вперше відтоді, як у дванадцять років я очолив, так би мовити,
колективне керівництво “Гуртка”. Я почуваюся дуже ображеним. Хочу не показувати
цього й, ніби нічого не трапилося, повести мову далі, перейти до порядку
денного. Та мені це не вдається. Щось здушує горло.
Авжеж. Шануймо шлюб. Не порушуймо подружню вірність, навіть за згодою. Умовна
мораль не вмерла. На мою думку, ця шанована система зовсім не зможе прищепитися
в общині з шести чоловіків, яким випало ділити єдину жінку. Однак не можна
брати гору над усіма. Позиція моїх товаришів здається мені максималістською й
безглуздою: краще лишитися неодруженим до кінця життя, якщо не мати власної
дружини. Правда, кожен сподівається бути обраним.
Я мовчу. Хвилююсь за майбутнє. Боюся обману, ревнощів, а можливо, навіть
убивства. А також, і я цього зовсім не приховую, відчуваю болісний жаль, що не
скористався з нагоди в “Ставку”. Мені не дуже віддячили за те, що я контролював
свої “пристрасті”.
Після дуже неспокійної ночі на світанку наступного дня мене розбудив дзвін
надбрамної башти, що бив, наче на сполох. То був велетенський церковний дзвін,
що його я купив і повісив біля входу до надбрамної башти, щоб відвідувачі й
туристи могли повідомляти про свій прихід. Проте його бамкання було надто
гучне, - мені казали, що воно долинало навіть до Ла-Рока, - і я поставив
електричний дзвінок, який тепер був уже не потрібен.
Я запитую себе: що ж могло скоїтися, що так гучно й довго дзвонять? Зіскакую з
ліжка, натягую штани, взуваю чоботи на босу ногу й, схопивши карабін, в
супроводі Тома, який теж озброївся, лечу крученими сходами на перший поверх,
мчу звідти через звідний міст за першу огорожу.
Всі, одягнені похапцем, зібралися тут, перед “Материнством”, де Маркіза зі
“Ставка” щойно народила в кутку стійла одне теля й зараз народжує друге. Момо,
якому мати доручила повідомити нам цю новину, шаленіючи від захоплення, вдарив
у дзвін. Я картаю його. Нагадую про свою рішучу й неодноразову заборону
торкатися дзвона, відтак, обернувшись до Фальвіни, вітаю її з телятами, до
речі, з двома теличками.
Фальвіна дуже запишалася, ніби вона сама їх народила, й без угаву цокотить у
стійлі з Мену: обидві вони готові допомагати Маркізі, але дарма, бо друге теля,
кругленьке, слиняве й таке ніжне, вже лежить на підлозі. Пейссу, Мейссоньє,
Колен і Жаке кидають репліки. Хтось згадує, де він бачив чи чув, щоб корова
народила близнят. Усі ми зіперлися на перегородку стійла, поклавши підборіддя
на поруччя, М’єтта також стоїть біля нас.
Вона одягнена благенько, волосся в неї розкуйовджене, ще заспана. Коли я її
побачив, серце в мене закалатало, немов божевільне. Гаразд. Помилуймося
телятами. Вони кольору червоного дерева й не такі вже маленькі, як це можна
було б гадати.
- Дивлячись на Маркізу, - зауважує Пейссу, - ніхто не сказав би, що вона
народить двох телят.
- Я бачила корів, які були набагато повніші, ніж ця, - твердить Мену. - І,
дивися, ця народила двох, і обоє гарненькі. Де вона тільки їх носила?