брав його в руки, - це траплялося з ним часто, бо він став тренуватися більше,
ніж ми, - то почувався королем. Ополудні, пообідавши, я бачив, як Колен сидів
біля одного з вікон великої зали й уважно вивчав теорію стрільби з лука за
підручником, що його мені купила Біргітта. Одне слово, малюк Колен став нашим
великим стрільцем з лука. Я почав його так називати, помітивши, скільки радості
приносило йому слово “великий” навіть у переносному значенні.
Він умовив Мейссоньє змайструвати ще три луки. Кожен, вважав Колен, повинен
мати свій лук. Я заохочував кожну його ініціативу, бо думав про ті часи, коли в
нас закінчаться набої й ми не матимемо з чого їх виготовити; тоді наші рушниці
нічого не будуть варті в світі, в якому, цілком очевидно, не зникне насильство,
хоч і не буде вогнепальної зброї.
Вже цілий місяць минув відтоді, як на світанку Момо вдарив у дзвін, щоб
повідомити, що Маркіза народила двох телят. Одного вечора, десь близько сьомої,
коли я готувався зачинити свою кімнату в головній башті, щоб з біблією під
пахвою спуститися вниз, Тома, який стояв уже на сходах, сказав мені: “Ти дуже
схожий на святошу”. Замикаючи двері, я повернув голову до нього, щоб відповісти
йому, коли раптом знову пролунав дзвін, не так гучно, як тоді, але перші два
удари були могутні, а третій трохи слабший, після чого запала незвичайна тиша.
Я завмер. То дзвонив не Момо. То не його “почерк”. Я знову відчинив двері,
поклав біблію на стіл, схопив свій карабін і подав рушницю Тома.
Ми мовчки побігли до надбрамної башти. Там нікого не було. Мену й Момо були,
певне, в будиночку, мати готувала вечерю, а син крутився біля неї, сподіваючись
щось ущипнути. Залишивши Тома пильнувати за брамою, я повільно походжав
порожніми кімнатами надбрамної башти й дійшов висновку, що наші правила безпеки
надто недосконалі. Перша огорожа була набагато нижча від другої, на неї легко
можна було видертися з допомогою драбини або вірьовки з гаком.
Я вийшов з надбрамної башти, шепнув Тома, щоб він піднявся на фортечний мур і
взяв з бійниці на мушку відвідувача чи відвідувачів. Я почекав, доки він
дістався до свого місця, потім навшпиньках підкрався до потайного віконця в
брамі, легенько підняв на кілька міліметрів заслінку й обережно визирнув.
Десь за метр од себе я побачив чоловіка років сорока, що сждів верхи на
великому сірому віслюкові. З-за лівого плеча визирав ствол рушниці. Чоловік був
простоволосий, смаглявий, чорнявий, у дуже запорошеному костюмі антрацитового
кольору, й, що мене приголомшило, на шиї в нього, наче в єпіскопа, висіло
срібне розп’яття. Він видався мені високим і кремезним. Обличчя в нього було дуже спокійне,
я помітив, що він і бровою не повів, коли, глянувши на бійницю, побачив, що
Тома взяв його на мушку.
Я з брязкотом смикнув заслінку й щосили гукнув:
- Що тобі тут треба?
Мій грубий тон зовсім не вплинув на відвідувача. Він навіть не здригнувся,
глянув на потайне віконце й статечно мовив:
- Ну, насамперед я хочу побачити вас, а також переночувати в замку. Я не зможу
за ніч подолати той шлях, який проїхав сьогодні.
Я звернув увагу, що він висловлювався якось вишукано, старанно вимовляючи кожне
слово. Акцент у нього не зовсім був схожий на тутешній, але наближався до
нього.
- Чи є в тебе ще якась зброя, крім рушниці?
- Ні.
- Краще скажи правду. Ми обшукаємо тебе, тільки-но ти переступиш поріг,
- Я маю ще при собі кишенькового ножика, але не вважаю це зброєю.
- Він зі стопорним візиром?
- Ні.
- Як тебе звати?
- Фюльбер Ле-Но. Я священик.
- Послухай, Фюльбере. Вийми затвор зі своєї рушниці й поклади в кишеню піджака.
Він виконав мій наказ, сухо зауваживши:
- Ви недовірливі.
- Ми маємо на це підстави, на нас уже нападали. Зараз я тобі відчиню. Ти
проїдеш у браму, зупинишся метрів за десять і не злазитимеш на землю, поки я
тобі не скажу.
- Гаразд.
Я підвів голову.
- Тома, тримай його на мушці.
Тома кивнув головою. Я взяв карабін у правицю, зняв запобіжника, смикнув обидва
засуви, штовхнув стулки і став чекати. Як тільки віслюк Фюльбера переступив
поріг, я хутенько зачинив браму, штурхнувши віслюка. Віслюк стрибнув убік і
ледь не скинув з себе господаря. В “Материнстві” заіржали коні, віслюк
настовбурчив довгі вуха. Фюльбер зупинив віслюка.
- Злазь, - сказав я місцевою говіркою, - і віддай мені затвор.
Він підкорився, отже, зрозумів місцеву говірку. Я поклав затвор собі в кишеню.
Цього разу був майже певен, що ця моя обережність зайва.
Прийшов Тома, щоб узяти за вуздечку сірого віслюка й відвести в стійло
“Материнства”. За хвилину він вийшов з відром, щоб напоїти віслюка. Я очікував
на Тома, поверх нувшись до Фюльбера.
- Звідки та?
- З Каора.
- Однак ти розумієш нашу говірку.
- Я розумію не всі слова.
Я з цікавістю дивився на нього. Він був не такий уже й високий, як я гадав, але
міцно збудований, з елегантною поставою.
- То ти приїхав з Каора?
Він усміхнувся, і я помітив, що усмішка в нього досить приємна.
- Та ні, я їду з Ла-Рока. Я був у Ла-Році в момент вибуху бомби.
Я здивовано глянув на нього.
- Невже в Ла-Році хтось уцілів?
- Авжеж, - відповів він. - І додав так само спокійно: - Двадцять чоловік.