Примітка Тома
У розділі, який ви щойно прочитали, є такий великий пропуск, що я зараз перерву
Емманюелеву розповідь, щоб доповнити його. Спершу я прочитав наступний розділ,
аби пересвідчитися, чи Емманюель, як він це іноді робить, не повернувся назад,
щоб бодай із запізненням розповісти про одну обставину. Та ні. Жодного слова.
Можна подумати, що він забув про це.
Але спершу, оскільки мова піде про М’єтту, я хочу сказати кілька слів про неї. Після Емманюелевої лірики я не хотів
би розвіювати ореолу її чарівності. Однак М’єтта - звичайна сільська дівчина, яких багато. Звісно, вона дужа й кремезна, їй
не бракує усіх тих округлостей, які так подобаються Емманюелеві. Коли
погодитись, що М’єтта вродлива, то, мені здається, це буде перебільшенням. В моїх очах вона не
вродливіша за купальницю з картини Ренуара, репродукція якої висить у головах
Емманюелевого ліжка, або від Біргітти, зображеної на фотографії в позі стрільця
з лука; фотографія та стоїть на письмовому столі в нашій кімнаті.
Тим більше не поділяю я Емманюелевої думки щодо М’єттиного “розуму”. М’єтта - недоношена дитина, німа з народження. Очевидно, мозок її має якусь ваду,
яка заважала їй навчитися говорити, внаслідок цього її уявлення про світ дуже
вбоге. Я не тверджу, що М’єтта - ідіотка чи хоча б недоумкувата, бо Емманюель міг би навести багато
прикладів, коли М’єтта виявила свою дотепність у стосунках з людьми. Але запевняти, що М’єтта “вельми розумна”, як мене в цьому неодноразово переконував Емманюель, - це
вже справді занадто. М’єтта, хоча й дотепна, проте вона все ж таки дуже наївна. Вона, наче дитина,
сприймає дійсність тільки наполовину. Решта - мрії, фантазія, що зовсім не пов’язані з фактами.
Хтось може подумати, що М’єтта мені не подобається. Навпаки, я високо ціную її. Вона великодушна, вся
виліплена з доброти, в неї нема ані крихти егоїзму.
Наступного дня після наради, на якій Емманюелів проект багатомужжя зазнав
краху, в Мальвілі почалося напружене чекання, бо ми запитували себе, кого обере
М’єтта. Ніхто з нас більше не зважувався дивитися на неї, щоб не подати знаку, що
він прагне здобути перевагу над іншими.
Не можу сказати, що думала М’єтта про нашу несподівану стриманість. Однак зазначу, що під час нашої другої
поїздки до “Ставка” дебелий Пейссу, найвідвертіший з усіх нас, сказав,
скорившись долі, що, напевне, “вона” обере собі Емманюеля. Це він сказав
Коленові, Мейссоньє й мені. Ми всі троє не без смутку погодилися з ним.
Настав вечір. Після вечері Емманюель читав біблію. Тепер у нього на троє
слухачів було більше, але, на мою думку, друзі слухали його не дуже уважно. Він
притулився спиною до каміна, а М’єтта сиділа всередині півкола; тремтливе полум’я кидало на її обличчя червоний відблиск. Я згадую цей вечір, згадую своє
чекання, точніше, наше чекання, згадую, як Емманюелів голос дратував мене своєю
млявістю. Не знаю, чи то денна втома, чи нервування від непевності, чи, може,
вечірні сутінки так вплинули на нас, але стриманість, яка нам заважала протягом
усього дня, зникла. Ми всі прикипіли очима до М’єтти, граціозної й спокійної, яка уважно слухала Емманюелеве читання. Однак
вона й не намагалася вдавати, що нехтує наші погляди. Час від часу її очі
стрічалися з нашими, й тоді вона усміхалася нам. Щиро кажучи, всміхалася
кожному з нас. Емманюель уже розповідав про її усмішку, вона в неї справді була
дуже приємна, хоч М’єтта всміхалася всім нам однаково.
Нарешті М’єтта неквапливо підвелася, взяла за руку Пейссу й повела його за собою.
Я гадаю, Пейссу був дуже задоволений, хоча роздивитися його обличчя я не міг,
бо вогонь уже догоряв і у великій залі було темнувато. Він одвернувся від нас і
сховав своє обличчя. Ми, пригнічені й мовчазні, залишилися біля каміна; Мену,
засвічуючи каганці, кидала образливі слівця на адресу новосельців.