Наступного вечора М’єтта обрала Колена. Відтак мене. Четвертим був Мейссоньє. П’ятим - Жаке. А потім вона знову почала з Пейссу, обминувши Емманюеля. Так воно
і йшло.
Ні в кого не було бажання сміятися, хоч становище склалося більш ніж комедійне.
Поборник багатомужжя став його жертвою, А запеклі прихильники моногамії
безсоромно погодилися з багатомужжям.
Тут не було нічого дивного: М’єтта зробила свій вибір мимоволі, не знаючи про нашу дискусію.
Щодо порядку, за яким М’єтта обирала собі партнерів, то незабаром ми помітили, що він цілком відповідав
нашому розташуванню за столом. І все ж для нас залишилося загадкою: чому вона
не обирала Емманюеля, який так палко кохав її?
Згодом з’ясувалося, що вона також покохала його і, наче дитина, нітрохи не соромлячись,
виказувала це. Як тільки він заходив до світлиці, вона не спускала з нього
очей.
Тільки-но черга дійшла до мене втретє, я вирішив усе з’ясувати. Коли я спитав М’єтту, чому сьогоднішнього вечора вона не обрала Емманюеля, в неї відразу
збайдужіло обличчя й вона тільки невиразно похитала головою. Це запитання я
повторював у різній формі, але одержував ту саму відповідь.
Тоді я змінив тактику наступу. Запитав, чи подобається їй Емманюель взагалі?
Вона жваво закивала головою, закліпала повіками, уста її напіврозтулилися. Я
зразу ж поставив своє запитання: чому в такому разі вона обминає його? Вона
знову похитала головою. Ніяких зрушень. Я підвівся, вийняв з кишені піджака
невеличкий записничок, до якого записую видачу й прийом знаряддя в коморі, й
при тьмяному світлі каганця написав на аркушику паперу великими друкованими
літерами: “Чому не Емманюеля?” Простяг записничок і олівець М’єтті. Вона поклала записничок собі на коліна, послинила олівця й старанно
написала: “Бо”. Трохи поміркувавши, поставила ще крапку після “бо”, мабуть, для
того, щоб показати мені, що відповідь її вичерпна.
Лише через три дні я зовсім випадково збагнув її мотиви або радше мотив, бо він
був тільки один.
Емманюель, суворо дотримуючись правил безпеки, вирішив зберігати в нашій
кімнаті три мисливські рушниці, карабін, набої, два луки й стріли до них,
щоразу замикати двері й ховати ключа на дні однієї з шухляд у коморі; про цю
схованку знали, крім нього, тільки я і Мейссоньє.
Якось пополудні я вирішив перевдягтися, - Емманюель почав учити мене верхової
їзди, і я весь спітнів, - і пішов до схованки по ключа. Підійматися крученими
сходами головної башти не так уже й легко було, і я, зморившись, ішов повільно,
тримаючись лівою рукою за кам’яну колону, навколо якої вилися вгору сходи. Так я доплентався до третього
поверху й зупинився на площадці, щоб звести подих, і раптом з подивом побачив у
великій порожній залі, яка вела до двох кімнат, М’єтту. Вона припала до замкової щілини в наших дверях і, здавалося, пильно до
чогось прислухається. Я ж добре знав, що в кімнаті не було нікого, бо,
по-перше, щойно залишив Емманюеля біля “Материнства”, а по-друге, власноручно
замкнув її півтори години тому, взявши чоботи для верхової їзди.
Я підійшов до неї й вигукнув: “М’єтто, що ти тут робиш?” Вона здригнулася, випросталася, почервоніла й злякано
озирнулася, мовби збиралася тікати. Але я зразу ж кинувся до неї, схопив її за
зап’ястя й мовив: “М’єтто, тут немає чого підслухати, кімната порожня!” Вона недовірливо подивилася
на мене, і тоді я дістав з кишені ключа, відчинив двері й, стискаючи зап’ястя її руки, рішуче повів до кімнати. Переступаючи поріг, М’єтта переконалася, що тут і справді немає нікого, й здивовано завмерла на
місці. Відтак, не слухаючи моїх запитань, дівчина насупила брови, відчинила
гардероб і, мабуть, упізнала, який одяг Емманюеля, а який мій, бо на мій не
звернула уваги, а Емманюелів ніжно погладила рукою. Потім почала висувати
шухляди комода, й обличчя в неї потроху яснішало. Випроставшись, вона
запитально глянула на мене, а що я, вражений цим обшуком, не промовив ні слова,
показала на канапку біля вікна, а відтак на мене. Я ствердно хитнув головою.
Нишпорячи здивованими очима по всіх закутках, вона помітила на Емманюелевому
письмовому столі фотографію, на якій Біргітта стріляла з лука, люто схопила її
й, витріщивши на мене очі, помахала нею мені перед обличчям. Вся її поза, вираз
обличчя, жести, здавалось, запитували мене: “А де німкеня?” Все з’ясувалося. На фермі “Ставок” вважали, що Біргітта й досі живе в нас. Цю
помилкову думку поділяла і М’єтта; Емманюелеву стриманість у ставленні до неї того вечора, коли він
повернувся до Мальвіля, вона витлумачила як доказ того, що серце його належить
іншій. А що вона ніде в замку не бачила Біргітти, то вважала, що Емманюель
замикав її, аби заховати від ласих очей. Той факт, що тільки Емманюелева
кімната замикалася на ключ, ще більше зміцнив цю її думку. Вона пройнялася
пошаною до Емманюелевого уявного кохання до Біргітти й через те ні разу не
обрала його.
Ще того самого вечора М’єтта виправила свою помилку; ми всі полегшено зітхнули, а я, побачивши, як
Емманюель іде зі світлиці з товстою біблією в одній руці й з М’єттою, якщо можна так сказати, - в другій, відчув бурхливу радість.