ІХ
Фюльбер приніс нам дві добрих звістки. Марсель Фальвін, брат нашої Фальвіни, й
Каті, старша М’єттина сестра, залишилися живі. Коленова майстерня, що на Путівці, також
уціліла.
Не стільки з поваги, скільки задля того, щоб уважно роздивитися його дивне
обличчя, я посадовив гостя за стіл навпроти себе, пересадивши М’єтту й розлучивши її з Пейссу, що його дуже засмутило.
У прибульця було густе чорне волосся. На скронях просвічувалась сивина, м’які кучері спадали на широке чоло, утворюючи своєрідний шолом, а чорні очі
палали любов’ю до життя й лукавістю. На жаль, трохи зміщені вбік зіниці створювали враження,
що він має звичку полохливо косувати очима.
Однак то був не єдиний контраст у Фюльбера. Наприклад, руки. Широкі й могутні,
з вузлуватими пальцями. Роботящі руки, які, здавалося, не належали особі з
таким гарним солоденьким тоном і завченою вимовою.
Під час свого першого обіду за нашим столом Фюльбер скидався на аскета й
хворобливу людину. З самого початку він признався, що “завше жив бідненько”, що
ніколи нічого “не потребував” і що “звик до вбогості”. Згодом він трохи підняв
завісу своєї таємниці. Його “виснажила безнадійна хвороба”, на щастя, не
заразна, і він “однією ногою стояв уже в могилі”. Однак Фюльбер їв за чотирьох
і без угаву гомонів гарним баритоном. Час од часу він зиркав на свою сусідку,
яка сиділа ліворуч. Його цікавість подвоїлася, коли довідався, що вона німа.
З розповіді Фюльбера про своє життя до дня події, - принаймні зовні він дуже
довірявся нам, - випливало, що він об’їздив усю центральну й південно-західну Францію, зупиняючись то в якогось
священика, то в якоїсь дами, то в якихось благочестивих отців ух, і скрізь був
бажаним гостем. День “Д” захопив його в ла-рокського священика, в якого він
прожив цілий тиждень і який на його очах віддав богові душу.
Невже наш друг Фюльбер не мав ні своєї парафії, ні власної домівки? А з чого
він жив? З його слів випливало, що милосердні жінки утримували його матеріально
(цього він не потребував) і засипали його подарунками, сварячись між собою за
нього. Мені видалося, що красень Фюльбер говорив про це не без кокетування й
милувався своїми чарами.
Він був в антрацитового кольору, поношеному, однак досить чистому костюмі,
сорочці з комірцем, не схожим на ті, що їх носять священики, з темно-сірою
плетеною краваткою. Особливо вражав розкішний срібний нагрудний хрест; на мою
думку, жоден священик, хіба що тільки єпіскоп, не зважився б його носити.
- Якщо ти народився в Каорі, - незважаючи на його величність, я вирішив і далі
бути з ним на “ти”, - то, певне, вчився у вищій семінарії?
- Авжеж, - відповів Фюльбер, опустивши важкі повіки на косі очі.
- А в якому році ти вступив туди?
- Ти мене дивуєш! - сказав Фюльбер, не підводячи очей і по-дитячому
всміхаючись. - Адже стільки відтоді минуло часу! Сам бачиш, я вже не молодий, -
кокетливо додав він.
- І все ж таки, - сказав я, - постарайся згадати. Як-не-як, дата вступу до
вищої семінарії багато важить для священика.
- Твоя правда, - поважно відповів Фюльбер. - Це справді велика дата.
Я мовчав, це роздратувало його, і він провадив далі:
- Ну... Це, мабуть, було в п’ятдесят шостому... Так, - підтвердив він, хвилину подумавши, - в п’ятдесят шостому...
- Саме так я й гадав, - радо сказав я. - Ти вступив до Каорської вищої
семінарії разом з моїм приятелем Серрюр’є.
- Справа в тому... що нас там було багато, - ледь усміхнувся Фюльбер, - і я
всіх не знав.
- Але такого типа, як СеррюрЧ не можна не помітити. Метр дев’яносто чотири і рудий, наче його обсмалили.
- Еге ж, звичайно, тепер, коли ти мені описав його...
Фюльбер явно щось замовчував і був дуже радий, коли я попросив його розповісти
нам про Ла-Рок.
- Після вибуху бомби, - почав він сумно, - нам довелось боротися з вельми