паризькі промисловці, вони за високу ціну купили вже занепалий історичний
замок, витратили шалені гроші на його реставрацію й жили тут лише місяць
протягом року. Впродовж цього місяця вони тільки те й робили, що розважалися з
сусідами - власниками замків - і їздили верхи. Усі троє Лормйо були поганенькі
вершники, мало розумілися на конях. З іншого боку, я все ж таки не міг до дня
“Д” відмовитися заробити у снобів грошей. Крім трьох меринів, Лормйо купили в
мене ще дві білих кобили, але про них я розповім трохи пізніше.
Я помітив, що Фюльбер, хоч він і був говіркий, дуже коротко відповідав на мої
запитання. Я зрозумів, що, згущаючи фарби про матеріальну скруту в Ла-Році, він
переслідував певну мету, яку, незважаючи на свою велику самовпевненість, не
наважувався або не міг викласти. Я мовчки дивився на вогонь.
- Мушу признатися, - провадив далі Фюльбер, - що я дуже стурбований долею цих
двох немовлят і нашої бідолашної сирітки. Склалося дуже скорботне становище, з
якого я не бачу виходу. Не знаю, чи ми зможемо вигодувати їх без молока.
Він знову трохи помовчав. Ми всі вп’ялися в нього очима, але ніхто з нас не хотів говорити.
- Я знаю, - провадив далі Фюльбер гортанним голосом, - те, що я зараз у вас
попрошу, видасться вам зухвалістю, але, зрештою, треба зважити на ці виняткові
обставини: дари господні розподілені не однаково, й ми повинні допомагати один
одному.
Я вислухав його. Все, що він сказав, була правда. Та в його словах відчувався
фальш. У мене склалося враження, що він грав на людських почуттях, але сам їх
давно втратив.
- Я прошу вас в ім’я наших сердешних немовлят. Я помітив, що у вас багато корів. Ми будемо вам
щиро вдячні, якщо ви зможете одну з них відпустити нам.
Запала мертва тиша.
- Відпустити? - перепитав я, - Ти сказав “відпустити”? Отже, ти розглядаєш це
як торговельну угоду.
- Правду кажучи, ні, - відповів Фюльбер якось недбало. - Я не розглядаю це як
торговельну угоду. Я вбачаю в цьому радше своєрідний обов’язок милосердя або обов’язок допомогти людям, яким загрожує небезпека.
Ну, ось він і попередив нас. Якщо ми відмовимося, Фюльбер вважатиме нас
черствими й аморальними людьми.
- Тоді краще сказати не “відпустити”, а дати, - мовив я.
Фюльбер киває головою, і всі ми, крім Тома, здивовано перезираємося.
- А чи не було б простіше, - кажу я лагідним тоном, але не таким солоденьким,
як у Фюльбера, - якби ми забрали до Мальвіля обох немовлят і сироту?
- Щодо сироти, то це цілком можливо, - відповідає Фюльбер. - Мені здається, що
в Ла-Році ніхто не зможе як слід піклуватися про неї. Сумно, але факт.
Його вродливе аскетичне обличчя поринає в коротку задуму. Він міркує про егоїзм
людей, і я відчуваю, що ми також не лишилися поза його увагою. Однак він не
змінює теми й, зітхнувши, веде далі:
- Що ж до немовлят, то, на жаль, ми не зможемо віддати їх вам. Матері не
захочуть з ними розлучатися.
Я підозрюю, що Фюльбер бреше, бо він не міг знати наперед, що в нас є корови й
що ми запропонуємо взяти немовлят до себе, а отже, й не міг поставити подібне
запитання матерям. А з цього випливає, що не тільки немовлята в Ла-Році хотіли
б мати молоко.
- У такому разі ми готові забрати до Мальвіля й матерів цих немовлят, - кажу я.
Фюльбер хитає головою.
- Це неможливо. В кожної з них є чоловік й інші діти. Ніхто не захоче розбивати
сім’ю, - рішуче відхиляє він мою пропозицію й замовкає. Отже, він поставив перед
нами дилему: або ми дамо їм корову, або немовлята помруть з голоду.
Западає мовчанка.
- М’єтто, - озиваюсь я нарешті, - чи не могла б ти віддати на одну ніч свою кімнату
Фюльберові?
- Не треба, - каже Фюльбер ніяково, - я не хотів би нікого тривожити. Мені
вистачить і оберемка сіна в стайні.
Я чемно відкидаю цей його євангельський намір.
- Після такої довгої дороги, - кажу я, підводячись, - тобі треба відпочити. А
ми тим часом обміркуємо твоє прохання. Відповідь ти одержиш завтра вранці.
Він також підводиться, випростується на весь зріст і дивиться на нас серйозним
і пильним поглядом. Я теж дивлюся на нього незворушно спокійно, а потім
повільно відвертаюся.
- М’єтто, - кажу я, - цієї ночі ти спатимеш у Фальвіни.
Вона киває головою: мовляв, гаразд.
- О котрій годині я маю завтра відправити месу? - звертається Фюльбер до всіх,
крім мене.
Всі перезираються. Мену пропонує о дев’ятій годині, й усі погоджуються, крім Тома й Мейссонье, які мовчать.
- О дев’ятій, - поважно повторює Фюльбер. - Гаразд, хай буде о дев’ятій. З сьомої до пів на дев’яту я буду в своїй кімнаті, - слово “своїй” він вимовляв з притиском, -