й ти не знаєш, як звести кінці з кінцями? А він прийшов прочитати тобі кілька
молитов і забрати корову! Чи не повернулося до нас середньовіччя? Чи не клір це
прийшов домагатися своєї десятини? А чому не оброку й панщини, як це було
колись?
Ця промова справила враження навіть на побожних. Однак я мовчу. Очікую. Я не
хочу вдруге схибити.
- Все-таки там двоє немовлят, - озивається Колен.
- Справді, - каже Тома, - чому б нам не забрати їх до Мальвіля? Мені щось не
віриться, щоб матері не погодились розлучитись з дітьми, коли йдеться про
врятування їх від голодної смерті.
Непогано. Тома стриманий і розсудливий, можливо, лише трохи занадто абстрактно
висловлюється, щоб когось у чомусь переконувати.
Мейссоньє знизує плечима й гнівно мовить:
- Фюльбер сказав нам усе, що хотів!
Мені здається, що Мейссоньє зайшов надто далеко в цих своїх словах. Западає
тривала мовчанка. І я навіть не намагаюся порушити її.
- Виходить, справи погані, - озивається нарешті Мену, поклавши в’язання на коліна й розгладжуючи його долонею. - У Ла-Році вціліло двадцять
чоловік, і на всіх лише один бик та п’ятеро коней, з яких їм нема ніякої користі.
- Поставмо себе на їхнє місце, - озивається Фальвіна, і ми всі вражено дивимось
на неї, бо за цей місяць, відколи вона тут, Мену так безжалісно цькувала її, що
вона боялася й рота розтулити. Підбадьорена нашою увагою, Фальвіна глибоко
зітхає й додає: - Якщо в Мальвілі є три корови на десять душ, а в Ла-Році
жодної на двадцять, то це цілком природно може викликати заздрість.
- Ти кажеш те саме, що сказала я, - дошкульно зауважує Мену, але я стаю на бік
Фальвіни.
- Твої слова цілком справедливі, Фальвіно.
Вона дивиться на кожного з нас і задоволено всміхається.
- У нас уже були вкрали коня, - каже Пейссу, не маючи ніякого наміру когось
образити, але, побачивши, як сердешний Жаке засовався на стільці, додає: - То
чому б комусь не вкрасти в нас і корову з пасовиська?
- Тільки одну? - запитую я. - А чому не всі три? В Ла-Році є п’ятеро коней, на них сяде п’ять вершників, вони приїдуть, зв’яжуть наших вартових, І прощавайте, корівки!
- Ми озброєні, - заперечує Колен.
- Вони також. І краще, ніж ми. В нас чотири рушниці. А Ла-Рок має їх аж десять.
І, як сказав Фюльбер, “значну кількість набоїв”. Куди нам до них.
Усі мовчать. Ми зі страхом думаємо, що між Ла-Роком і нами може виникнути
війна.
- Я не можу такого подумати про ла-рокців, - каже Мену, хитаючи головою. - Вони
дуже порядні.
Я показую на трьох новачків.
- Порядні? А ці хіба не порядні? Однак ти сама все добре бачила. - І додаю: -
Вистачить однієї ложки дьогтю, щоб зіпсувати цілу бочку меду.
- Твоя правда, - каже Фальвіна, радіючи, що має нагоду підтримати мене й
водночас без будь-якого ризику заперечити Мену.
Але Мену теж погоджується з моєю думкою. Потім погоджуються Колен і Пейссу.
- Ти маєш рацію, Емманюелю, - каже в свою чергу Мейссоньє, зводячи очі до неба,
й показує пальцем на головну башту, щоб усі зрозуміли, про що він каже.
Повторює місцевою говіркою: - Вистачить ложки дьогтю, щоб зіпсувати бочку
меду.
Тома нахиляється до Мейссоньє, перекладає собі ці слова на літературну мову й
теж схвалює їх. Авторитет тисячолітніх стереотипів! Моє прислів’я схвалене одноголосно. З ним погоджуються прихильники і супротивники Фюльбера.
Тільки кожен по-своєму уявляє цю ложку дьогтю. Одні бачать її цілком виразно,
інші - розпливчасто.
Домігшись успіху, я більше не кажу ні слова. В розмову вступають усі, вона
затягується, але я не хочу нікому заважати. В голосах, позах, нервовості
присутніх відчуваю втому. Тим краще, якщо вони швидко зморяться.
Після тривалої мовчанки озивається Колен:
- Ну, а що ти, Емманюелю, думаєш із цього приводу?
- О, я приєднуюся до загальної думки, - відповідаю я.
Вони вражено дивляться на мене. Моя скромність збентежила їх. Тільки в очах
Тома я помічаю іронію. Але Тома мовчатиме. Він досяг успіху. Виграв своєю
розсудливістю.
Я мовчу. Як я і сподівався, друзі наполягають.
- І все ж таки, Емманюелю, - каже Пейссу, - у тебе є своя думка?
- Звичайно, - відповідаю я, - у мене є своя думка. Передусім вона зводиться до
того, що нас шантажують цими немовлятами. (Оце безособове “шантажують”, звісно,
є ложкою дьогтю, хоч воно й невизначене). Бо, розумієш, Мену, - і тут я
переходжу на місцеву говірку, - коли б твій Момо був зараз маленький і ти не
мала б ні краплини молока, скажи, чи відмовилася б ти віддати його до людей, у
яких воно є? І чи зажадала б з таким зухвальством: Дайте мені не молока для