Момо, а корову?
Я висловив ту саму думку, яку кілька хвилин тому ми почули від Тома. Але
конкретніше. Квіти ті самі, але букет вийшов інший.
- Гаразд, коли ми поїдемо до Ла-Рока, спитаємо в матерів, у чому справа, - веду
я далі. - У нас є три корови, а в Ла-Році нема жодної. І саме через це їх
можуть підбурити проти нас. Зрозумійте, що це може для нас погано скінчитися,
коли зважити, що в Ла-Році людей більше й що вони краще озброєні.
Западає тиша.
- Отже, Емманюелю, - озивається Пейссу, вкрай розгубившись, - ти вважаєш, що їм
слід дати корову?
- Дзуськи! - вигукую я. - Ніколи в світі. Тим паче віддати просто так. Ми не
будемо, як сказав Мейссоньє, платити їм десятину! Ніби це наш борг перед ними!
Ніби місто має право жити за рахунок села! Ще тільки цього бракувало! Та ніхто
в Ла-Році не поважатиме нас, якщо ми будемо такими дурнями й віддамо їм
корову.
В очах у всіх палає обурення. Цілковита одностайність як серед прихильників
Фюльбера, так і серед його супротивників. Я відчуваю під ногами міцний грунт і
рішуче йду вперед.
- На мою думку, треба, щоб вони заплатили нам за корову. І якнайдорожче! Тим
паче, що ми зовсім не збиралися її продавати.
Я роблю паузу й зухвало підморгую, мовляв, я не ликом шитий і сам можу когось
круг пальця обвести. Кажу, роблячи наголос на кожному слові:
- За свою корову ми зажадаємо в них пару коней, три рушпиці й п’ятсот набоїв.
Тиша. Всі жваво перезираються. Успіх мій, як я і сподівався, невеликий.
- Щодо рушниць, то я тебе цілком розумію, - каже Колен. - Рушниць у них десять,
ми заберемо три, їм залишиться тільки сім, ми також матимемо сім, і арсенал наш
вирівняється. І щодо набоїв я згоден з тобою - їх у нас мало.
Знову западає тиша. Я дивлюся на них і бачу, що вони не можуть збагнути, навіщо
нам вимінювати коней. Я почуваю себе стомленим, але зловживаю їхнім терпінням і
веду далі:
- Ви, мабуть, думаєте, що коней нам уже досить, що в нас є Силач, Бурка,
Любонька, не кажучи про Насмішку. Ви, мабуть, також думаєте, що коні не дають
молока. Все це так. Але спробуйте трохи глибше вникнути в становище, яке
склалося з кіньми в Мальвілі. Насмішку поки що запрягати не можна, Любоньку
також. Залишаються Силач і Бурка. На мою думку, двох коней для шести
працездатних чоловіків обмаль. Запам’ятайте одну річ, - я нахиляюся вперед і кажу з притиском: - Рано чи пізно всім
доведеться навчитись їздити взрхи. Всім! І скажу чому: до дня події кожен
сільський юнак і навіть .дівчина, які не вміли водити автомобіль, були
нещасними людьми. А тепер нещасним буде той, хто не вмітиме їздити верхи й не
матиме коня. Тепер кінь заміняє мотоцикл, машину, трактор і бронеавтомобіль.
Тепер без коня ти нічого не вартий. Одне слово, ти - піхотинець..
Я не знаю, чи переконав Мену й Фальвіну. Але чоловіків переконав напевне.
Голосуємо. Навіть жінки “за”. Я підводжуся і в загальному галасі наближаюся до
Мейссоньє та Тома. Пошепки кажу їм, що хотів би поговорити з ними в своїй
кімнаті. Вони згідно кивають. Я прошу всіх замовкнути й кажу:
- Я маю намір побувати завтра на месі й причаститися, якщо, звичайно, Фюльбер
погодиться на це, бо сповідатись не збираюся.
Всі приголомшено дивляться на мене. Мої слова викликають гнів у одних (але вони
стримуються, бо зараз ще мають зустрітися зі мною) й радість у інших. Надто в
Мену. В неї є на це своя причина: вона страшенно розсердилася перед днем події
на мальжакського священика, бо той не захотів причастити Момо, який не міг
висповідатися. І тепер вона сподівається, що коли Фюльбер погодиться причастити
мене без сповіді, то її син теж зможе скористатися з цієї нагоди.
Я веду далі:
- Ті, хто сповідатиметься, зроблять дуже добре, якщо будуть обережні, коли їм
ставитимуть нескромні запитання про Мальвіль.
Усі мовчать.
- Які запитання? - раптом перепитує Жаке, злякавшись, що зможе піддатися
впливові Фюльбера й сказати зайве.
- Ну, скажімо, про зброю, а також про запаси вина, хліба й ковбасних виробів.
- А що я маю йому відповісти, коли він поставить мені подібні запитання? -
питає Жаке, зовсім розгубившись.
- Скажеш так: “Я... я не знаю. Запитайте Емманюеля”.
- Слухай сюди, Жаке, - озивається дебелий Пейссу, на обличчі в якого з’являється посмішка, й кладе руку на міцне плече Жаке. (Вони дуже добре
розуміються між собою відтоді, як один оглушив другого). - Щоб бути впевненим,
що ти не помилишся, відповідатимеш ось так. Наприклад, Фюльбер запитає тебе: