“Сину мій, чи согрішив ти плоттю своєю?” А ти відповідай: “Ох, я... я не знаю.
Запитайте Емманюеля”.
Ми всі сміємося. Сміємося разом з Пейссу, бо він теж задоволений своїм жартом,
сміємося з Жаке, який теж сміється разом з нами. Усе-таки в Мальвілі зовсім
інша атмосфера, ніж у “Ставку”.
Трохи перегодя Тома й Мейссоньє сердито докоряють мені в моїй кімнаті, що я
вступаю в гру з Фюльбером (о жах, навіть збираюся причаститися!). Замість тогот
щоб прогнати геть цього самозваного попа. Я пояснюю їм свою позицію: мовляв,
боюся збройного конфлікту з Ла-Роком. І не хочу дати Фюльберові ані найменшого
приводу, щоб підбурити проти нас Ла-Рок. Я погодився віддати йому корову, маючи
на меті лише одне: ослабити його військову могутність. Через те я також
приєднуюся до більшості в питанні релігії. Це - компроміс. “А ти, Мейссоньє,
повинен знати, що таке компроміс. Твоя партія не раз вдавалася до нього.
(Мейссоньє кліпає очима). Щодо Фюльбера, то я майже певен, що він не священик.
Рудого семінариста з прізвищем Серрюр’є я вигадав, але Фюльбер, як бачите, “згадав” його! Одне слово, це якийсь
самозванець, авантюрист. І це дуже небезпечно. Якщо ви будете розсудливі, ти й
Тома, то підете на месу. Це буде не справжня меса, бо Фюльбер не священик, і
причастя також не буде справжнім, оскільки воно не освячене”.
Раптом хтось шкребеться в двері. Не стукає, а шкребеться. Я завмираю, дивлюсь
на Тома й Мейссоньє, відтак на годинника. Перша година. Звук цей повторюється.
Я беру карабін з піраміди, що її поставив Мейссоньє під стіною навпроти мого
ліжка, киваю Мейссоньє й Тома, щоб і вони теж озброїлися, натискаю на ручку й
злегка прочиняю двері. За порогом стоїть М’єтта.
Вона всміхається Тома, якого сподівалася застати тут, а потім - Мейссоньє,
присутність якого дивує її, і зразу ж мімікою й жестами звертається до мене. Це
не має нічого спільного з мовою глухонімих, якої вона ніколи не вивчала і яку,
до речі, я не зрозумів би. Вона розповідає мені дивовижні речі. Коли після
вечері зона вела Фюльбера до своєї кімнати, він попросив її прийти до нього,
коли всі заснуть. Вона здогадується, чого він од неї хотів (тут М’єтта робить непристойний жест, який неможливо описати). Побачивши світло в моїй
кімнаті, вона піднялася сюди, щоб запитати в мене дозволу.
- Я не заперечую, - зрештою кажу я, - Ти, М’єтто, можеш чинити так, як тобі хочеться. Тебе ніхто не примушує йти чи не йти
туди.
“Гаразд, я піду, - чемно промовляє її міміка. - Але без ніякого бажання”.
- Він тобі не подобається?
М’єтта скошує очі й схрещує на грудях руки, зображуючи Фюльбера, потім кладе
долоню собі на серце й урешті вказівним пальцем правої руки енергійно махає в
себе перед носом. Відтак виходить і причиняє за собою двері. Ми всі троє
розгублено стоїмо перед зачиненими дверима.
- Ну, це вже занадто, - озивається Тома.
- Ти міг би їй заборонити, - понуро мовить Мейссоньє, насупивши брови.
Я знизую плечима.
- Навіщо? Ти ж знаєш наш принцип - ні в чому не зв’язувати її.
Я дивлюся на них. Вони сердиті й ображені, наче зраджені чоловіки.
- Який негідник! - вигукує Мейссоньє, а що літературна мова здається йому не
зовсім влучною, він повторює ці слова діалектом.
Тома цілком підтримує його.
- В усякому разі, - погрозливо мовить Мейссоньє, - завтра я розповім Коленові й
Пейссу, як Фюльбер провів у нас ніч.
- Ти цього не зробиш! - злякано вигукую я.
- А це чому? - дивується Мейссоньє. - По-твоєму, вони не мають права про це
знати?
Звичайно, вони мають право знати, що їх обманули. Особливо Колен, якого
обдурили двічі.
- Я розповім і Жаке, - додає Мейссоньє, стискаючи кулаки. - “Кріпак” має ті
самі права, що й ми.
Я намагаюсь відвернути лихо.
- Коленові можеш розповісти, - кажу я, - але Пейссу ні в якому разі. Або
зачекай, поки Фюльбер поїде звідси. Ти ж знаєш Пейссу: він може перегризти йому
горло!
- Й це буде цілком справедливо! - озивається Тома, зціпивши зуби.
Жодного слова про М’єтту, навпаки, впевненість у тому, що шахрай Фюльбер зловжив гостинністю
бідолашної дівчини. Я переконаний, що вони радо привітали б мого пропозицію
розбудити зараз Колена, Пейссу й Жаке, гуртом виламати двері до Фюльберової
кімнати й вигнати його звідси під три чорти. Уявивши собі шістьох обдурених
чоловіків, які вдираються до Фюльбера й лупцюють коханця своєї дружини, я
голосно сміюся.
- Тут нема нічого смішного, - сердито бурчить Мейссоньє.
- Іди спати, Мейссоньє, - кажу я. - Минулого не повернеш.
- Мене обурює те, що він вирішив скористатися з каліцтва М’єтти, - мовить Мейссоньє, - Він подумав: вона німа, отже, нікому не розповість.
Як же я піду вранці на месу, - додає він, підвищивши голос, - як слухатиму всі
оті дурниці про гріх, знаючи про те, що сталося! Ну що ж, я йду спати, - додає
він, знизавши плечима, й виходить.
Роздягаючись, я й далі суплю обличчя, щоб Тома мовчав. Я не роблю з цього
драми. Передусім Фюльбер не священик. А, до речі, хіба священикові не можна
кохатися? А те, що він, лисий дідько, вирішив кохатися нишком, - його нещастя.
Я зовсім не серджуся на Фюльбера за те, що він викрав у нас М’єтту на цілісіньку ніч. Завтра я використаю цей інцидент проти нього. Він, я
цього певен, - лиха й жорстока людина, яка не зичить добра Мальвілю й проти
якої я згуртую своїх друзів.
Загасивши каганець, я лягаю. Проте, як і сподівався, довго не можу заснути.
Тома теж ніяк не засне. Чую, як він перевертається на канапі з боку на бік. Він
робить спробу заговорити зі мною, але я різко уриваю його. Якщо я не можу
заснути, то принаймні хочу помовчати.