X
Після сніданку, поки Фюльбер у “своїй” кімнаті сповідає грішників, я йду до
“Материнства”, щоб осідлати Силача Й привчити його носити на собі вершника. Всі
мої зусилля майже намарні - Силач звик ходити тільки в упряжці і йому далеко ще
до пристойного верхового коня. Рот у нього мало чутливий, він реагує на мої
команди тільки тоді, коли йому заманеться, й зупинити його дуже важко. Мені
також незручно сидіти на його широкій спині, і я змушений широко розкидати
ноги. Взагалі цей Силач такий неповороткий, що мені здається, коли сиджу на
ньому, ніби я середньовічний лицар. Бракує мені лише обладунку. Я певен, що цей
велетенський жеребець здатний носити вдвічі або втричі більшу вагу, ніж моя.
Він дуже сильний, а коли мчить галопом, у мене враження, мовби я йду в атаку.
У “Материнстві” я застаю Жаке й Момо, які вичищають із стійл, і, заходившись
сідлати Силача, завважую, що Момо настелив вдвічі більше соломи під Любоньку,
ніж під інших двох кобил. Він не скривдив останніх, просто зайве кинув під
Любоньку. Я сварюся на Момо, примушую його забрати назад половину підстилки.
Картаючи Момо, як і щоранку, я йду до стійл перевірити роботу автонапувалок.
Нам пощастило, що вода надходить до Мальвіля самопливом; якби ми розраховували
на роботу насоса, то після дня “Д”, коли зникла електрика, назавжди зосталися б
без води.
Коли я входжу до Бурчиного стійла, як завжди, вона починає пустувати: штовхає
мене в спину головою, кладе вогкі ніздрі мені на потилицю й починає пощипувати
зубами рукав. Якби вона мала руки, то, мабуть, лоскотала б мене. Одночасно
краєчком ока вона стежить за куркою, яка ввійшла до стійла в дверці, що їх я
лишив відчиненими. На щастя, я раніше вгледів курку й, перш ніж Бурка
намірилася хвнцьнути її копитом, б’ю кобилу по крупу, а ногою відфутболюю нещасну курку, яка, гублячи пір’я, пурхає до дверей.
Я дивлюся на Фюльберового сірого віслюка і на відро з водою, бо він стоїть у
тому єдиному стійлі, де немає автонапувалки. Коли віслюк напився, я беру в
пригорщу старої рукавички трохи ячменю, але цієї миті - як вона здогадалася, що
в мене в руці зерно, й де переховувалася досі? - сам не знаю звідки з’являється наша ворона і б’є крильми біля моїх ніг. Обачно зробивши коло довкруж мене в своїй улюбленій
позі старого скупого горбаня із закладеними назад руками, вона злітає вгору,
сідає мені на ліве плече й починає дзьобати мою долото, ні на хвилину не
спускаючи з мене свого жвавого ока. Попоївши, вона не злітає з мого плеча
навіть тоді, коли я йду сідлати Силача. Ворона не боїться Силача, але ніколи не
наважується заходити до стійла Бурки. Й тут я знову дивуюся: звідки ворона
знає, що Бурка лагідна з людьми й вороже ставиться до птахів?
Коли я пораюся біля Силача (ворона прогулюється по його широкій спині),
приходить Мену доїти Смуглянку й з сусіднього стійла, навіть не бачачи мене,
скаржиться, що їй ніхто не допомагає. Я кажу їй, що Фальвіна й М’єтта не можуть одночасно мити й витирати посуд, який зостався немитим після
вчорашньої вечері, й доїти корову; до речі, набагато буде краще, коли корову
доїтимуть одні й ті самі руки. Після цього зауваження западає тиша, потім у
стійлі Мену лунає лайливе й нерозбірливе бурмотіння, в якому я ловлю лише слова
“пристрасть”, “гарна повія” і “сідниці”, що дозволяє мені збагнути загальний
зміст.
Я мовчу, а Мену висловлює інші претензії: що Фальвіна в моїй присутності вдає,