шкодую, що довелося замінити коротенькі штанці на довгі штани дорослої людини.
Мені тридцять чотири роки, я - директор Мальжакської школи; навпроти мене
сидить у себе на кухні дядько й смокче люльку. В нього справи з кіньми йдуть
добре, навіть надто добре. Щоб розширити діло, він намагається скуповувати
землю, але тільки-но йому припаде до вподоби якась нива - його мають за
багатія, - одразу правлять за неї вдвічі більше.
- Взяти хоча б Бертом. Ти знаєш Берто. Два роки він водив мене за носа. А тоді загнув таку ціну! До
речі, мені наплювати на ферму Берто. Я купив би її тільки в крайньому разі. Ні,
Емманюелю, я скажу, що мені було потрібне, - Мальвіль.
- Мальвіль!
- Так, - мовить дядько. - Мальвіль.
- Але ж, - дивуюся я, - там тільки ліс і руїни.
- О-о, - каже дядько, - я тобі розповім, що таке Мальвіль. Мальвіль - це
шістдесят п’ять гектарів землі першого гатунку, що менш як п’ятдесят років тому поросла лісом. Мальвіль - це виноградник, що давав найкращий
виноград у наших краях за часів мого батька. Звісно, все доведеться
пересаджувати, але ж земля буде. В Мальвілі є льох, іншого такого в Мальжаку не
знайдеш: склепистий, прохолодний і великий, наче шкільне подвір’я. Мальвіль оточений муром, до якого можна прибудувати піддашок і з обтесаного
каміння, - варто тобі тільки нахилитися,‘щоб підняти його, - побудувати чимало конюшень і окремих стійл. До того ж
Мальвіль зовсім поруч. Він межує з фермою “Сім буків”. Можна подумати, що,
зрештою, - додав він, мимовільно усміхаючись, - колись замок належав до ферми.
Розмова відбувається після вечері. Дядько сидить на кухні - не за столом, а
біля нього, попихкує люлькою, попустивши на одну дірочку пасок на своєму худому
животі.
Я дивлюся на дядька, й він здогадується, що я все врозумів.
- Еге ж, - озивається дядько, - я провалив справу. - Знову смокче люльку. - Я
грубо вилаяв Грімом.
- Грімо?
- Повіреного в справах графа. Побачивши, що він користується довір’ям у графа й що граф, який живе десь у Парижі, нічого не вдіє без нього, Грімо
став вимагати хабара. Він назвав це “гонораром за переговори”.
- Пікантний вислів.
- Тобі теж так здається? - питає дядько. Він далі смокче люльку.
- І багато?
- Два мільйони.
- Тану?!
- Не така вже й мала сума. Та була змога поторгуватися. Але замість цього я
написав графові, а той, як завжди, передав листа Грімо. Й Грімо став мені
докоряти.
Дядько зітхнув, випустивши з рота хмарку диму.
- Друга помилка, якої я. припустився, вже непоправна: я грубо вилаяв Грімо. Як
бачиш, доказ того, що й у шістдесят років ще роблять дурниці. В ділі не слід
ніколи нікого лаяти, затям собі це, Емманюелю, навіть шахрая. Бо шахрай, хоч
який би він там був, усе ж таки має почуття власної гідності. З того дня Грімо
став мені на перешкоді. Я писав графові двічі. Він мені не відповів.
Запала мовчанка. Я надто добре знаю дядька, щоб перебивати його вічні
нарікання. Він не любить сумувати. А втім, він знизує плечима, простягає ноги
на стілець, закладає великого пальця лівої руки за пасок і веде далі:
- Все провалилося, провалилося. Однак я можу жити без Мальвіля. Й я живу
непогано. Заробляю вдосталь грошей і, головне, роблю все, що мені забагнеться.
Немає жодної особи ні наді мною, ні поряд, яка могла б надокучити мені. На мій
погляд, життя цікаве. А оскільки в мене міцне здоров’я, то я так можу прояшти ще з двадцять років. Більше не хочу.
Очевидно, це занадто багато. Розмова ця відбулась у я є ділю ввечері. А
наступної неділі, повертаючись з футбольного матчу з Ла-Рока, дядько разом з
моїми батьками загинув у автомобільній катастрофі.
Лише якихось п’ятнадцять кілометрів відділяють Мальжак від Ла-Рока, але цього вистачило, щоб
якийсь автобус приплескав маленький автомобільчик “4-L” до дерева. За інших
обставин дядько міг би поїхати на матч з хлопчаками автомобілем “пежо” з
універсальним кузовом, але “пежо” саме був у ремонті у власника гаража, а його
грузовика “сітроен”, яким дядько перевозив коней, не було на фермі: один із
дядькових клієнтів наполягав, щоб йому доставили коней в неділю, Я також мав би
їхати автомобілем “4-L” на футбол, але один із моїх старших учнів упав уранці з
мотопеда, й я пішов пополудні до лікарні, щоб довідатися про його здоров’я.
Якби ще жив абат Леба, він сказав би: “То провидіння врятувало тебе,
Емманюелю”. Так, але ж чому мене? Побоюючись подібної розмови, люди в такий
спосіб тільки відсувають на задній план цю проблему. Ліпше буде нічого не