ніби їсть неохоче, зате наїдається досхочу, коли зостається на самоті (я
запитую себе, як це їй вдається, адже Мену все замикає на ключ). Потім Мену
каже мені, що в нас незабаром скінчиться мило й цукор, тож треба буде попросити
в Ла-Році, коли поведемо туди корову. Відтак, повернувшись до своєї улюбленої
теми - про близьку Фальвінину смерть, Мену наперед описує мені її: мовляв,
Фальвіна просто задушиться через свою ненажерливість.
Я виводжу осідланого Силача зі стійла й бачу, що до нас іде Фальвіна, Мену
прикушує язика. В сусідньому стійлі все чув Жаке, але я знаю: він нічого не
розповість бабусі. Й ось справді Фальвіна швиденько прямує до мене, бажаючи
показати переді мною свій запал до праці й перекинутися кількома словами, доки
я ще не сів на коня. Привітавшись, вона нарікає на погоду, я підтримую її.
Після вибуху бомби небо сіре й холодне, не було ще жодного дощу, жодного
сонячного промінчика. “Якщо ш так триватиме далі, все загине”, - мовить
Фальвіна. Слова ці даремні, бо всі ми думаємо по сто разів на день про сонце,
якого не бачимо, й про дощ, який не випадає. Це наш постійний страх після дня
події.
Цієї миті з’являється Мену й грубим тоном наказує Фальвіні йти доїти корову.
- Я подоїла вже Смуглянку, - каже Мену таким самим тоном, - лишилася Принцеса.
Й затям, що від неї треба доїти не більше двох-трьох літрів, щоб залишилося
щось ссати й Принцеві. А я йду сповідатися до Фюльбера.
І вона, худа й гоноровита, йде. Я дивлюся, як віддаляється ця крихітна, дуже
крихітна істота, швидко дрібочучи ніжками, до головної башти, й міркую собі:
про які свої гріхи розповість Мену Фюльберові? Певний, що про свої грубощі з
Фальвіною й не згадає.
Фальвіна, важко дихаючи, так само, як і я, дивиться вслід Мену, а згодом каже:
- Коли подумаєш, то Мену занадто вже малесенька. Важить вона не більше сорока
кілограмів, їй далеко до мене. У неї зовсім нема тіла. Уявити тільки, якщо
раптом вона захворіє й лікар (який лікар?) припише їй дієту, де в неї
візьметься сила, щоб жити? Крім того, вона вже не молода. Вона старша за мене
на шість років, а шість років у нашому віці багато важать. Я не хотіла тобі,
Емманюелю, казати, але відтоді, як я в Мальвілі, мені здається, що вона ще
більше подалася. Стала дуже неуважна. Запам’ятай, що я кажу тобі: вона збожеволіє. Іноді зав’язую з нею розмову, але бачу, що вона нічого не втямить і не відповідає мені.
Слухаючи Фальвіну, я вдаю, що хочу трохи розім’яти Силача, перш ніж сісти на нього, й відводжу Фальвіну вбік.
- А я не збожеволію, - каже Фальвіна.
Уже не вперше кожна з цих старушенцій говорить мені про смерть іншої. Спочатку
це розважало мене. А тепер засмучує. Я думаю про те, що людина - дивне
створіння, яке так легко бажає смерті своєму ближньому.
Коли я йду знову від надбрамної башти до другої загорожі, тримаючи за вуздечку
Силача, а Фальвіна, засапавшись, силкується не відставати, бачу, як М’єтта переходить через звідний міст і простує до мене. З відстані сорока метрів,
що розділяє нас, дуже зручно розгледіти її. Вона в полатаній, вицвілій, але
чистенькій блузці, в коротенькій, також полатаній синій шерстяній спідничці,
з-під якої визирають її голі коліна, взута вона в чорні гумові чобітки. Гомілки
й передпліччя рук оголені в неї. М’єтта не мерзлячка, а я ледве зігріваюся в старих кавалерійських штанях і
пуловері з відкритим коміром. Розкішне, схоже на бабусине, але дуже чорне
волосся спадає їй на плечі, а лагідні очі, світячись тваринною невинністю,
замилувано дивляться на мене; коли вона наближається до мене й цілує в обидві
щоки, притискається всім тілом - цим вона втішає не себе, а мене. Я вдячний їй
за цю великодушність, бо знаю, як і всі мої товариші, що М’єтта не схильна до любострастя. Певен, якби нам вдалося заглянути в її наївну
душу, то ми зрозуміли б, що її дивує та пристрасть, яка спонукає чоловіків
обіймати жінок.
Фальвіна незграбно йде від нас, і тепер М’єтта починає пестити Силача. Мимохідь я завважую, звичайно, не без заздрощів,
що вона цілує його в губи, чого ніколи не робить з чоловіками. Скінчивши
пестощі, вона стає переді мною й починає жестикулювати. Вона розповідає мені,
що той (косі очі, схрещені руки) й вона (великим пальцем тицяє себе в груди),
як і здогадувалася наперед (указівний палець лягає їй на чоло), кохалися (жест,
що його описати неможливо). Це її обурює (з огидою кривиться), особливо він
(схрещені руки), але найбільше її обурює те (знову кривиться), що він (косі