дві дюжини - вовняних, бавовняних і поплінових. Мену дбає про них, не дозволяє
“комусь іншому” неохайно випрати їх чи спалити під час прасування.
Не встиг я ще застебнути всі ґудзики, як хтось стукає в двері. Це Фюльбер. Він
заходить, і погляд його падає на висунуті шухляди. Він просить мене дати йому
одну сорочку.
Я задовольняю його прохання, до речі, дуже неохоче. Кожен має свої недоліки, я,
наприклад, люблю свої сорочки. Правда, його сорочка вже не тримається купи, й
він дуже радий, що може скинути її і надягти одну з моїх.
Я пропоную йому крісло біля письмового стола, а сам сідаю на канапу спиною до
вікна.
- Дякую, Емманюелю, за сорочку, - з гідністю каже Фюльбер, застібає комірець,
зав’язує сіру плетену краватку й уважно дивиться на мене, чарівно всміхаючись. Він
досить кмітливий. Навіть хитрий. Мабуть, відчуває, що тут щось не гаразд, що
його наміри опинилися під загрозою й що я являю для нього певну небезпеку: його
очі, наче видовжені антени, обережно обмацують мене.
- Ти дозволиш поставити тобі кілька запитань? - нарешті питає він.
- Будь ласка.
- В Ла-Році мені сказали, що ти без особливої довіри ставився до релігії.
- Це правда. Без особливої довіри.
- І що ти вів не зовсім праведне життя.
Він пом’якшує свою фразу посмішкою, але я не відповідаю на неї.
- А що в Ла-Році розуміють під словами “не зовсім праведне життя”?
- Не зовсім праведне щодо жінок.
Я розмірковую, як найдошкульніше йому відповісти. Але мені не хочеться
сваритись, і я добираю найзагальнішу фразу:
- Ти й сам добре знаєш, Фюльбере, як важко такому крем’язневі, як ти або я, обійтися без жінки.
По цих словах я підводжу очі й дивлюся на нього. Він немов закам’янів. Вдає зовсім байдужого. Навіть занадто байдужого. Бо мав би з огляду на
свою “немилосердну хворобу” запротестувати проти кремезності, яку я йому
приписую.
І раптом він усміхається.
- Емманюелю, тобі не набридло відповідати на мої запитання? Я не хотів би, щоб
ти подумав, ніби всупереч твоїй волі я сповідаю тебе.
Я знову не відповідаю на його посмішку. Поважно, навіть трохи холодно кажу:
- Ні, не набридло.
- Коли ти востаннє був у божому домі?
- Мені було тоді п’ятнадцять років.
- Кажуть, що на тебе дуже впливав твій дядько, який був протестантом.
Мене не заскочиш так зненацька, і я рішуче відкидаю підозру в єресі.
- Дядько мій був протестант. А я - католик.
- Однак ти охолов до релігії.
- Так, але це було колись.
- А тепер?
- Ти сам це знаєш.
Ці слова я вимовляю досить різко, і його гарні косі очі здивовано кліпають.
- Емманюелю, - каже він гортанним голосом, - якщо ти натякаєш на своє читання
“Старого завіту”, то я мушу сказати тобі, що, цілком визнаючи чистоту твоїх
намірів, не думаю, що це читання таке вже приємяе для твоїх товаришів.
- Вони мене самі попросили.
- Знаю, - каже він неаадоволено.
Я мовчу, не прошу навіть пояснення. Втім, я й так усе розумію.
- Я маю намір, - провадить далі Фюльбер, - висвятити в Ла-Році вікарія і з
твого дозволу призначити його в Мальвіль.
Я дивлюся на нього, вдаючи, що мене це приголомшило.
- Але ж, Фюльбере, як ти можеш призначити священика? Ти ж не єпіскоп.
Фюльбер покірливо опускає голову.
- Звісно, за нормальних часів я цього справді не міг робити. Але тепер
обставини змінилися. Церква мусить існувати далі. Бо що буде, коли я раптом
помру, же залишивши наступника?
Це вже таке зухвальство, що я не можу більше стримуватися й посміхаюсь.
- Звичайно, - кажу. - Звичайно. Я розумію, що жина неможливо вступити до
Каорської вищої семінарії разом з Серрюр’є.
І тут він себе видає. Хоч обличчя в нього незворупше, проте в очах на якусь
мить спалахують лють і ненависть, що їх він ледве стримує. Я бачу, що він не
боягуз. І що завжди готовий швидко відповісти навіть на найзухваліший виклик.
- Ти ж знаєш, - провадить він далі надзвичайно спокійно, - що в часи зародження
церкви єпіскопів обирали віруючі на зборах. Керуючись цим, я можу поставити на
голосування віруючих Ла-Рока свого кандидата.
- Мальвіля, - кажу я сухо. - Мальвіля, адже він буде в Мальвілі.
Фюльбер не зважає на мої слова. Намагається знов стати на твердіший грунт.
- Я звернув увагу, - веде вія далі неквапливо, - що ти не приходив сповідатися.
Ти що, взагалі нв визнаєш сповіді?
Знов спроба спіймати меее еа єресі!
- Ну що ти, - бадьоро відповідаю я. - Просто мені особисто сповідь не
допомагає.
- Не допомагає? - вигукує він удавано здивовано.
- Ні.
Оскільки я більш нічого не додаю, він мовить трохи лагідніше: