- Поясни, будь ласка.
- Ну, коли мені навіть відпускають мої гріхи, я все одно картаю себе за них.
- Отже, ти не хочеш сповідатися, - констатує Фюльбер.
- Ні.
- В такому разі я не знаю, чи зможу допустити тебе до святого причастя.
- Чому?
- Ти й сам добре знаєш, - наче батогом, хльостає він своїм приємним голосом, -
що для того, аби одержати причастя, треба, щоб на сумлінні не було й тіні
гріха.
- І все-таки ти трохи перебільшуєш, - кажу я. - До дня події чимало священиків
у Франції не пов’язували причастя зі сповіддю.
- Вони дужа помилялися! - рішуче відповідає Фюльбер.
Він не розуміє моєї мовчанки, але провадить далі:
- Не проси в, мене неможливого, Емманюелю. Як я можу причастити тебе, якщо твоє
сумління не очищено від гріхів?
- Гаразд, у такому разі, - кажу я, дивлячись йому в вічі, - ми помолимось
господові, щоб він простив їх нам. Я проситиму розгрішеяня за ті довгі роки,
протягом яких не визнавав таїнства святої сповіді, а ти - за ніч, яку провів у
Мальвілі.
Це найсидьнішиж удар, якого я можу йому завдати, не почавши сварки. Але,
мабуть, Фюльбер великий нахаба, бо він вдає, шо нічого не почув.
- Помолимось, Емманюелю, - каже він, трохи помовчавши. - Ми ніч і день новшии
молитися. А я, крім усього іншого, молитимуся й за те, щоб ти погодився
прийняти до Мальвіля абата, якого я тобі пришлю.
- Це залежить не тільки від мене, - жваво відповідаю я, - а від нас усіх. Всі
рішення ми ухвалюємо більшістю голосів, і коли я залишаюся в меншості, то
мирюся з цим.
- Знаю, знаю, - каже Фюльбер і підводиться. Глянувши на годинника, додає: - Час
уже подумати про месу.
Я підводжуся й собі і називаю ціну, за яку ми можемо віддати корову в Ла-Рок.
Коли я згадую про рушниці, Фюльбер зиркає на піраміду, яку Мейссоньє поставив у
моїй кімнаті, дивується, що вона порожня, однак мовчить. А коли я кажу про двох
кобил, він невдоволено кривиться.
- Двох? - вигукує він і рвучко повертається до мене всім тілом. - Двох?! Мені
здається, що це занадто, Емманюелю! Двох коней за одну корову? Та ще на додачу
й рушниці. Твої умови здаються мені неприйнятними.
Я холодно відказую:
- Ці умови не мої, а всіх мешканців Мальвіля. Вони учора ввечері їх ухвалили
одностайно, і я не можу нічого змінити. Якщо вони тобі не підходять, то ми
розірвемо угоду.
Мої слова про розрив угоди вражають і приголомшують його. Я дивлюсь на нього й
бачу, що він погодиться. Він не хоче повертатися до Ла-Рока з порожніми руками.
Знову глянувши на годинника, він швидко виходить з моєї кімнати.
Залишившись на самоті, я починаю, як казала моя мати, “чепуритися” на месу.
Скидаю чоботи й кавалерійські штани і надягаю, кажучи словами Мену, “свій
жалобний костюм”. Справді-бо: останнім часом у селі на одне весілля припадало
п’ять похоронів. Край наш вимирав.
Розмовою з Фюльбером я задоволений, хоч і не дуже. Натиск я відбив і поклав
край маневрам. Хоч і не висповідався, проте, певен, він не відмовиться
причастити мене, а тим паче інших.
Обмін корови на двох кобил - один з найбільших успіхів, які можна записати на
мій рахунок. Я впевнений, що Фюльбер віддасть мені обох кобил. Хоч який він
кмітливий, однак він - городянин і не розуміє, що, вимінявши в нього дві кобили
до свого жеребця, я приберу до своїх рук весь транспорт у краї, що я триматиму
монополію на вирощування коней, - найважливішу тяглову й військову силу.
Фюльбер цим значно послабить свої позиції. А я, навпаки, зміцню. І тут, гадаю,
ніщо не стане мені на заваді. Хіба, може, хтось в останню хвилину мене зрадить.
Таку можливість відкидати не слід. Пригадую, якою ненавистю спалахнули в нього
очі, коли я натякнув на його обман і ніч, проведену з М’єттою. Я мусив побити його карту, відкритися, відповісти на шантаж шантажем. Я
знаю: такі люди цього не дарують.
Коли я закінчую пов’язувати краватку, до кімнати вихорем влітає Тома. Щоки в нього палають, він
весь тремтить. Не сказавши ні слова, біжить повз мене до гардероба, виймає
звідти дощовика, шолом мотоцикліста, захисні окуляри, рукавиці й лічильник
Гейгера.
- Куди це ти зібрався?
- Барометр показує на дощ.
- Не може бути! - кажу я, підбігаю до вікна й широко розчахую його.
Небо, яке ще вранці було сіре, раптом покрилося хмарами, що завжди передують
дощу. Однак після вибуху бомби ми так прагнули цього, що я вже сам собі не йму
віри.
- А навіщо тобі це спорядження? - обернувшись, питаю Тома.
- Хочу перевірити, чи дощ не радіоактивний.
Я приголомшено дивлюся на нього й коли, нарешті, добуваю з себе голос, то не